Читати книгу - "Ляльковий дім"

Регіна повертається, тримаючи в руці порожній келих.

Сідай, Регіно.

Регіна запитливо дивиться на фру Алвінг.

Фру Алвінг. Сідай.

Регіна сідає на стілець біля дверей в їдальню, і далі тримаючи в руках порожній бокал.

Освальде, що це ти почав про життєрадісність?

Освальд. Так, радість життя, мамо, — її у вас тут мало знають. Я щось ніколи не відчував її тут.

Фру Алвінг. І коли ти тут, у мене?

Освальд. І коли я тут, вдома. Ти цього не зрозумієш.

Фру Алвінг. Ні-ні, я майже певна, що зрозумію…

Освальд. Радість життя — і радість праці. Та, по суті, це одне й те ж. Але її тут не знають.

Фру Алвінг. Мабуть, твоя правда, Освальде. Ну говори, говори. Поясни гарненько.

Освальд. Я тільки хотів сказати, що тут навчають людей дивитись на працю як на прокляття і кару за гріхи, а на життя — як на юдоль печалі, від якої що швидше, то краще позбутись.

Фру Алвінг. Так, юдоль печалі. Ми й намагаємось усіма правдами й неправдами перетворити її на таку.

Освальд. А там люди й знати такого нічого не хочуть. Там ніхто більше не вірить отаким повчанням. Там радіють життю. Жити, існувати вважається вже блаженством. Мамо, ти помітила, що всі мої картини написані на цю тему? Всі прославляють радість життя. У них світло, сонце й святковий настрій… і сяючі, щасливі людські обличчя. Ось чому мені й страшно залишатись тут у тебе.

Фру Алвінг. Страшно? Чого ж ти боїшся в мене?

Освальд. Боюсь, що все, що є в мені світлого, життєрадісного, виродиться тут у неподобство.

Фру Алвінг (пильно дивиться на нього). Ти гадаєш, що таке може трапитись?

Освальд. Я певен цього. Коли навіть жити тут так само, як там, то все ж життя буде не таке.

Фру Алвінг (що слухала з напруженою увагою, встає з широко розкритими, повними дум очима і говорить). Так ось звідки все пішло. Тепер я зрозуміла.

Освальд. Що ти зрозуміла?

Фру Алвінг. Вперше зрозуміла, збагнула. І можу говорити.

Освальд (встає). Мамо, я тебе не розумію.

Регіна (теж встає). Може, мені піти?

Фру Алвінг. Ні, залишайся. Тепер я можу говорити. Ти дізнаєшся тепер про все, мій хлопчику. І вибереш… Освальде! Регіно!

Освальд. Тсс!.. Пастор!..

Пастор Мандерс (входить з передпокою). Ну от і відбули там приємну для душі годинку.

Освальд. І ми теж.

Пастор Мандерс. Треба допомогти Енгстранові влаштувати цей притулок для моряків. Хай Регіна переїде до нього й допоможе…

Регіна. Ні, дякуємо вам, пане пасторе.

Пастор Мандерс (уперше її помічає). Що?… Тут — і з келихом у руці!

Регіна (похапливо відставляє келих). Пардон.

Освальд. Регіна їде зі мною, пане пасторе.

Пастор Мандерс. Їде? З вами!

Освальд. Так, моєю дружиною… якщо вимагатиме цього…

Пастор Мандерс. Але, Боже милосердний!

Регіна. Я нічого не знала, пане пасторе.

Освальд. Або залишиться тут, якщо я залишусь.

Регіна (мимоволі). Тут!

Пастор Мандерс. Я остовпів, фру Алвінг!

Фру Алвінг. Не буде ні того, ні того. Тепер я можу відкрити всю правду.

Пастор Мандерс. Невже ви хочете?… Ні, ні й ні!

Фру Алвінг. Так! Я можу й хочу. І жодних ідеалів не буде розбито.

Освальд. Мамо, з чим ви тут криєтеся від мене?

Регіна (прислуховуючись). Пані! Чуєте? Крик надворі, люди кричать. (Йде на терасу і звідти дивиться.)

Освальд (кидається до вікна ліворуч). Що сталося? Звідки таке освітлення?

Регіна (кричить). Притулок горить!

Пастор Мандерс. Горить? Не може бути! Я щойно звідти.

Освальд. Де мій капелюх? А… все одно… Батьків притулок!.. (Біжить через балконні двері в сад.)

Фру Алвінг. Мою шаль, Регіно! Господи, як палає!..

Пастор Мандерс. Жахливо! Фру Алвінг! Це суд над домом смути і розладу.

Фру Алвінг. Так-так, звичайно. Ходімо, Регіно. (Швидко йде з Регіною через передпокій.)

Пастор Мандерс (сплескуючи руками). І не застраховано! (Поспішає за ними.)

Дія третя

Та ж кімната. Всі двері навстіж. Лампа, як і раніш, горить на столі. Надворі темно, лише ліворуч, на задньому плані слабка заграва.

Фру Алвінг, з напнутою на голову шаллю, стоїть на балконі й дивиться в сад. Регіна, теж у хустці, стоїть трохи ззаду.

Фру Алвінг. Все згоріло. Дощенту.

Регіна. У підвалах ще горить.

Фру Алвінг. А Освальда й досі нема. Там уже й рятувати нічого.

Регіна. Може б, піти й занести йому капелюх?

Фру Алвінг. Він навіть без капелюха?

Регіна (показуючи на передпокій). Он він висить.

Фру Алвінг. Ну і хай. Він, мабуть, зараз прийде. Я піду сама гляну. (Виходить через балконні двері.)

Пастор Мандерс (входить з передпокою). Фру Алвінг тут нема?

Регіна. Щойно вийшла в сад.

Пастор Мандерс. Такої жахливої ночі я зроду не переживав…

Регіна. Так, велике лихо, пане пасторе.

Пастор Мандерс. І не кажіть. Подумати страшно.

Регіна. І як це могло трапитись?

Пастор Мандерс. Не питайте мене, йомфру Енгстран; звідки я знаю? А може, ви також хочете?… Мало хіба того, що батько ваш…

Регіна. Що він?

Пастор Мандерс. Він мене зовсім з пантелику збив.

Енгстран (виходячи з передпокою). Пане пасторе…

Пастор Мандерс (злякано обертається). Ви за мною й сюди навіть?

Енгстран. Та треба ж, скарай мене Боже. Ох ти, Господи Йсусе! Ото гріх який стався, пане пасторе.

Пастор Мандерс (ходить туди й сюди). На жаль! На жаль!

Регіна. Та що таке?

Енгстран. Ах, це все наша молитва наробила. (Тихо їй.) Тепер ми спіймаємо пташку, доню. (Голосно.) І через мене пастор вчинив таке лихо!

Пастор Мандерс. Але ж запевняю вас, Енгстране…

Енгстран. Та хто ж, окрім пастора, порався там зі свічками?

Пастор Мандерс (зупиняючись). Це ви так кажете. А я, їй-право, не пам'ятаю, чи була в руках у мене свічка.

Енгстран. А я як зараз бачу: пастор узяв свічку, зняв з неї пальцями нагар і кинув у стружки.

Пастор Мандерс. Ви це бачили?

Енгстран. На власні очі.

Пастор Мандерс. Зрозуміти не можу. І звички в мене такої нема — знімати нагар пальцями.

Енгстран. Через те ви так невдало і зняли. А справа либонь може вийти дуже навіть погана, пане пасторе, га?

Пастор Мандерс (тривожмо крокуючи по кімнаті). І не питайте!

Енгстран (ідучи за ним). І пан пастор нічого не застрахували?

Пастор Мандерс (далі крокуючи). Ні, ні, ні, — кажуть же вам!

Енгстран (ступаючи за ним). Не застрахували. А потім узяли й підпалили. Господи Йсусе! От лихо!

Пастор Мандерс (витираючи піт з лоба). Так, справді…

Енгстран. І треба