Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так! — викрикнув йому В’ячко.
Ох, як же в Чеслава зачесалися кулаки! Він навіть схопився на ноги, та стримався. Помовчавши, юнак, мов переступивши через перепону в собі, промовив:
— Я не скривджу її й жалувати буду, — і зовсім уже тихо, майже пошепки, додав: — Люба вона мені…
На обличчі В’ячка блиснула крива усмішка, та раптово зникла. Чеслав після свого зізнання почувався ніяково поруч із тим, кому відкрив душу й таємне, а тому вирішив за краще вийти зі схованки.
«Навіщо відкрився чужинцеві? Дурень!» — лаяв сам себе Чеслав, блукаючи довкола й давлячи ногами червоноголові мухомори, вкладаючи в це порожнє заняття всю свою злість і досаду.
Коли він повернувся, В’ячко довго мовчав, про щось думаючи та неспокійно крутячись на своєму місці, а потім сказав:
— Я сестрі зла не бажаю й подумати про те не можу… — поміркував і продовжив: — Може, ти й був би для неї гарним чоловіком, про те її запитати треба, та ось ворожнеча між предками нашими — для вас перешкода непереборна. І прокляття між нами лежить давнє… А хто волю предків своїх не шануватиме, той і сам проклятий буде. Адже знаєш? І не зустрітися йому в городищі небесному з предками своїми… — В’ячко було запнувся, а потім усе-таки договорив: — А тому і я за образу, тобою завдану Роду нашому, помститися прийшов.
Чеслав, змірявши його поглядом, спокійно відповів:
— Не моя провина й не її, що роди наші собачаться і що предки наші не поділили щось поміж собою.
— Однак проти кревної громади не підеш, — випалив йому В’ячко, а потім додав глумливо: — Та й тебе твоє плем’я не дуже, схоже, шанує, коли ти зі мною отут ховаєшся.
Чеслав поморщився, немов від удару, і зло огризнувся:
— То моя справа.
Сказав і замовк. В’ячко теж не став говорити більше — виснажився. Кожен із них замислився про своє, але були думки й про спільне, про ту, котра їх розділила й зв’язала…
Лише наступного дня, коли слабке світло знову проникло в їхній сховок, Чеслав сам вирішив порушити тривале мовчання:
— Ти ось усе говориш, що прийшов мені за сестру помститися. Нехай так… Але навіщо… на родичів моїх… руку підняв? Чи не тому, що я не на твої зуби горіх?
Насупився В’ячко. Розворушив його болючу рану ненависний суперник, знову вдарив по приниженому самолюбству та гордості.
«Ох, як хвалиться, гад!» — подумав, а вголос крізь зуби сказав:
— Пускав я стрілу кілька разів у твій бік, правда твоя, парубче. Та, шкода, не влучив, хоч я й не останній стрілець, а в племені своєму, може, і кращий. Наче сам Лісовик тобі допомагає або ще хто… — з досади В’ячко стукнув по каменю рукою й не поморщився. — А родичів твоїх й одноплемінників, окрім старого, що за мною гнався, не займав, говорив уже тобі.
— Не вірю.
— Твоє право. Ось я весь перед тобою: украй знесилений — від тебе залежу. Хочеш — позбав життя, страху немає в мене перед смертю, прийму гідно. Визнаю: ти верх наді мною взяв та й життя врятував на річці, хоч не просив я тебе і не радий тому зовсім. І краще поріши мене зараз, бо щойно оклигаю, мститимуся тобі, як раніше.
«Упертий та зухвалий, як я сам. Битий, а мститися збирається! Однак зась, близько лікоть, та не вкусиш. Може, зв’язати його? Хоча поки що й так упоратися з ним зможу. А як силу набирати почне, треба таки подумати про те», — вирішив про себе Чеслав.
— Чого ще від тебе очікувати можна, — пробурчав він уголос. — Кажуть, що ви свого Перуна людськими життями годуєте. Чи правда це?
— Брехня!.. — обурено гаркнув В’ячко, але, помовчавши, додав: — Раніше, подейкують, так і було. Але за моєї пам’яті не вимагав Великий Перун такої жертви.
— А коли зажадає?
— Великому відмови не буде, сам знаєш.
Чеслав знав, що інакше й бути не могло, і якби їхній Великий Даждьбог зажадав… Але Великий і Ясний був добрим до їхнього племені, як до дітей малих, і Чеславові важко було навіть уявити, щоб він міг побажати подібної жертви… А от Перун — захисник роду Буревоя…
— Отож у нас про ваш рід страхи різні розповідають, що дітей вашому ідолові згодовуєте та дівок незайманих на жертовник в наречені йому віддаєте… — пробурчав Чеслав. — І прокляли за кровожерливість вашу, напевно.
— Сказав же — дурниця це. Та й не вашому роду про милосердя казати… — огризнувся В’ячко. — Я ж поки тебе вистежував і спостерігав за вами, побачив та й дещо зрозумів… І в тім, що в городищі у вас недобре щось коїться, провини моєї не шукай, хлопче. Самі одне одного, як звірі, гризете.
Не витримав Чеслав глузливого погляду суперника, відвів очі. Різонули юнака, як пісок очі, слова В’ячка. І то сильніше, що в словах тих було багато правди. І думав він про те саме не раз. Адже його самого ж одноплемінники по лісу, як оленя, ганяють. І гірше бути не може.
— І що ж ти таке нагледів? — запитав і глянув з-під лоба.
— А те…
Чеслав чекав продовження, а В’ячко, мабуть, на зло суперникові, замовк, мовби й не говорив нічого, і почав ще уважніше розглядати кам’яні стіни їхнього сховку, що вже обом до болю очі намозолили. Наче побачив там щось нове й дуже цікаве.
— Ну, кажи, якщо вже рота відкрив. А може, щось набрехати хотів?! — урвався терпець у Чеслава.
— Навіщо мені брехати? — глянув на нього В’ячко. — Та ти й сам багато чого знаєш. За своїми родичами здаля таємно підглядаєш. Усе когось вистежити хочеш. Я ж бачив, як ти ховався то біля городища, то біля капища, та от сам дістати тебе не міг… Але ти ж, я так гадаю, за своїми наглядаєш не з добра… — в очах чужинця блиснули вогники зловтіхи.
«Ще й потішається, злидень!» — палило всередині Чеслава, але він не дав взнаки:
— Я своїм родичам лихого не бажаю. Та й вони мені… А женуть мене, бо правди не знають… — і, вирішивши, що знову чомусь надто відвертий із цим чужинцем, зло кинув: — Та й тебе це не обходить, чужинцю, у наше життя не тобі лізти.
В’ячка обурила така несправедливість:
— Та ви хоч переріжте всі одне одного та зжеріть, я тільки зрадію та Перуну Великому подякую за те. Сам же
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чеслав. В темряві сонця», після закриття браузера.