Читати книгу - "Сезон гроз"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пана з номером сімнадцять раптом вхопили попід руки двоє здоровенних чолов’яг, які непомітно ввійшли до залу.
— Хероза Фуерте, званий Шпичкою, — процідив третій чолов’яга, ткнувши пійманого палицею в груди. — Найманий вбивця, розшукуваний гончим листом. Ти заарештований. Вивести.
— Три тисячі! — вереснув Хероза Фуерте, званий Шпичкою, вимахуючи табличкою з номером сімнадцять, яку все ще тримав у долоні. — Три… тисячі…
— Мені жаль. — холодно промовив Абнер де Наваретт. — Регламент. Арешт ліцитуючого анулює його пропозицію. Ваша пропозиція — дві тисячі п’ятсот, шановний Дж’янфанеллі. Хто більше? Дві тисячі шістсот, граф Горват. Це все? Дві тисячі сімсот, пан у масці. Три тисячі, шановний Дж’янфанеллі. Не бачу подальших пропозицій…
— Чотири тисячі.
— Ах. Шановний Мольнар Дж’янкарді. Браво, браво. Чотири тисячі корун. Чи хтось дасть більше?
— Я їх для сина торгував, — буркнув Ніно Дж’янфанеллі, — а в тебе ж самі дочки, Мольнаре. Нащо тобі мечі? Але що вже там, нехай. Поступаюсь.
— Мечі продані, — оголосив де Наваретт, — шановному панові Мольнару Дж’янкарді за чотири тисячі корун. Продовжуємо, шановні пані, шановні панове. Лот номер одинадцять, плащ з мавпячого хутра…
Никифор Муус, радісний і зашкірений, як бобер, ляснув Антею Дерріс по лопатці. Сильно. Антея ледь стрималася, щоб не затопити йому в пику.
— Виходимо, — прошипіла.
— А гроші?
— Після закінчення аукціону і залагодження формальностей. Це займе трохи часу.
Не звертаючи уваги на бурчання Мууса, Антея вирушила до дверей. Її вразив чийсь погляд, вона сама непомітно зиркнула. Жінка. Чорноволоса. Одягнена в чорне й біле. З обсидіановою зіркою на декольте.
Вона відчула тремтіння.
* * *
Антея мала рацію. Формальності зайняли певний час. Лише через два дні вони змогли звернутися до банку. Філії одного з краснолюдських банків, що, як інші банки, пахла грошима, воском і магонієвими панелями.
— Три тисячі триста тридцять шість корун до виплати, — сповістив клерк. — З врахуванням банківської комісії, що становить один процент.
— Борсоді п’ятнадцять, банк один, — буркнув Никифор Муус. — За все проценти деруть! Злодій на злодієві сидить! Гроші сюди!
— Хвилинку, — стримала його Антея. — Спершу залагодимо наші справи, твої й мої. Мені теж належаться комісійні. Чотириста корун.
— А це як? — розкричався Муус, привертаючи до себе увагу інших клерків та клієнтів банку. — Які ще чотириста? Я дістав від Борсоді всього три тисячі з хвостиком.
— Згідно з умовою, мені належать десять процентів від результату аукціону. Витрати — це твоя проблема. І стосуються тільки тебе.
— Що ти тут…
Антея Дерріс глянула на нього. Цього вистачило. Між Антеєю і її батьком не було особливої схожості. Але глянути вона вміла точнісінько як батько. Як Пирал Пратт. Муус скорчився під поглядом.
— З суми до виплати, — проінструктувала клерка, — попрошу виписати банківський чек на чотириста корун. Знаю, що банк бере комісійні і згоджуюся на це.
— А мою касу готівкою! — магістратський урядник показав велику шкіряну торбу, яку притягнув з собою. — Завезу додому і добре сховаю! Ніякі злодійські банки ніяких комісійних з мене не здеруть.
— Це значна сума, — клерк встав. — Прошу почекати.
Виходячи з конторки, клерк тільки на мить привідкрив задні двері, але Антея могла б поклястися, що за цю мить побачила чорноволосу жінку, одягнену в чорне і біле. Вона відчула тремтіння.
* * *
— Дякую, Мольнаре, — сказала Єнніфер. — Я цієї послуги не забуду.
— За що ти дякуєш? — усміхнувся Мольнар Дж’янкарді. — Що я такого зробив і чим тобі прислужився? Тим, що купив на аукціоні вказаний лот? Платячи за нього грішми з твого приватного рахунку? А, може, тим, що відвернувся, коли ти саме кинула закляття? Я відвернувся, бо дивився на ту посередницю, коли вона відходила, доладно погойдуючи тим і сим. Не криюся, мені такий тип вроди симпатичний, хоч я не пропадаю за людськими жінками. Через твоє закляття вона теж… матиме клопоти?
— Ні, — урвала чародійка. — З нею нічого не станеться. Вона взяла чек, а не золото.
— Ясно. Мечі відьми́на, думаю, забереш відразу? Адже вони є для нього…
— Всім, — закінчила Єнніфер. — Він зв’язаний з ними призначенням. Знаю, знаю, аякже. Він мені це казав. А я навіть починала вірити. Ні, Мольнаре, нині я цих мечів не заберу. Нехай залишаться в депозиті. Незабаром пришлю за ними когось уповноваженого. Я ще сьогодні залишаю Новіград.
— Я теж. Їду до Третьогору, проінспектую тамтешню філію. Тоді повертаюся до себе, до Горс Велену.
— Що ж, ще раз дякую. Бувай, краснолюде.
— Бувай, чарівнице.
Інтерлюдія
Рівно через сто годин
з моменту виплати золота
в банку Дж’янкарді в Новіграді
— Тобі заборонено входити, — сказав викидайло Тарп. — І ти про це добре знаєш. Відійди від сходів.
— А це ти бачив, лакею? — Никифор Муус потрусив і забряжчав пузатим гаманцем. — Ти бачив колись стільки золота вкупі? Марш з дороги, бо пан сюди йде! Багатий пан! Вступися, рогулю.
— Впусти його, Тарпе, — з середини остерії з’явився Фебус Равенґа. — Мені шум непотрібний, гості хвилюються. А ти пильнуйся. Раз мене ошукав, другого разу не буде. Краще, Муусе, щоб тепер ти мав чим заплатити.
— Пан Муус! — урядник відштовхнув Тарпа. — Пан! Вважай, до кого говориш, корчмарю!
— Вина! — крикнув, розсівшись за столом. — Найдорожчого, яке є!
— Найдорожче, — зважився метр, — коштує шістдесят корун…
— В мене грошей досить! Сюди цілий глек, миттю!
— Тихіше, — нагадав Равенґа. — Тихіше, Муусе.
— Ти мене не втишуй, жмикруте! Шахраю! Парвеню! Ти хто такий, щоб до мене шикати? Вивіска золочена, та гній на халявах! А гімно завжди гімном буде! Подивися сюди? Ти бачив колись стільки золота вкупі? Бачив?
Никифор Муус сягнув до гаманця, витягнув жменю червінців і замашисто кинув їх на стіл.
Монети розбризнулися в брунатну масу. Довкола розійшовся огидний сморід екскрементів.
Гості остерії
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.
