Читати книгу - "Знахар"

На закінчення він торкнувся струни регіонального патріотизму, зазначаючи, що поблажливий вирок у схожих справах може спричинитися до того, що на решті польських земель зродиться підозра, наче рука закону на Східних Кресах виправдовує відсталість та її небезпечні наслідки.

Адвокат Маклай не володів і десятою частиною того дару красномовства, що його мав прокурор. Отож його промова, хоч і цілком професійна, не могла змінити враження, яке виникло в присутніх після слів прокурора. Він навіть не намагався заперечити його аргументи, а захисну промову побудував на особі обвинуваченого, людини позбавленої меркантильних міркувань, яка хоча й привласнила хірургічні інструменти, проте зробила це виключно з метою врятувати помираючу дівчину.

— Тут не було нікого, — сказав він на закінчення, — кому лікарська допомога Антонія Косиби зашкодила, не було названо імені жодного пацієнта, який би через нього помер. Зате ми побачили масу вдячних людей, яких він вилікував. Тому прошу виправдати мого підзахисного.

Якщо цієї миті в Антонія й ожила надія, то вона швидко згасла під шквалом прокурорових реплік.

— Мене дивує, — почав Згерський, — дивує й сповнює соромом позиція пана адвоката. Сповнює соромом, бо в його промові я почув звинувачення в тому, що розглядаючи провину підсудного, я зайнявся проблемою, проте забув про людину. Справді, ваша честь, це серйозний недолік з боку громадського обвинувача. Проте мене дивує, що це нагадування пролунало з вуст захисника. Так! Бо невже придивившись до моралі Антонія Косиби, можна із чистим сумлінням не визнати, що його провини заслуговують на ще суворіше покарання? Цьому, начебто, благодійникові одного дня набридла чесна фізична праця, і він запрагнув легкого хліба. Із наймита в млині він перетворився на шахрая. Безсумнівно, легше промовляти над темним селянином безглузді закляття чи поїти його відварами із трав, аніж тягати мішки з борошном. І підсудний вибрав це. А легенду про його некорисливість розвіюють свідки, котрі зізналися, що за поради вони хоча й не платили, зате приносили подарунки. Сам Косиба на запитання пана голови заявив, що живе в достатку. А це доволі промовистий факт в умовах сьогоднішньої кризи й злиднів серед селян. Нині на селі в достатку живуть лише ті, хто обдирає бідноту, хто шахрайськими методами видурює в них рештки їхніх убогих запасів.

Прокурор посміхнувся.

— Так, ваша честь, це один бік постаті підсудного, це його минуле. А яким же буде його майбутнє? Що він зробить, якщо вийде з цього залу вільним? Щодо цього сумнівів бути не може. Сам обвинувачуваний цілком їх розвіяв, відповідаючи на мої питання. Він зізнався, що до останнього моменту займався своєю практикою, і у випадку звільнення знову «лікуватиме» людей. Він не відчуває щонайменшого каяття. Не обіцяє виправитися. А що стосується крадіжки, то він хоч і зізнався в скоєному, проте відкрито каже, що вкрав би знову, якби виникли схожі обставини. Це злочинець, який не може, чи то пак, не хоче усвідомити свою провину, злочинець запеклий і впертий. Ось людина, якою я, на думку пана захисника, мав би зайнятися. Цей чоловік глухий до всіх докорів, він становить небезпеку для громадськості, і його слід негайно ізолювати від суспільства й знешкодити, застосувавши якнайсуворіше покарання у в’язниці.

Після чергового слова адвоката Маклая суд пішов на нараду.

Півгодини потому, уже пізнім вечором, було оголошено вирок. Три роки ув’язнення.

Прокурор Згерський у кулуарах приймав вітання від родичів та знайомих. Антонія Косибу заарештували в залі суду й відвели до в’язниці. Адвокат заявив про подачу апеляції.

Звістку про засудження й ув’язнення Антонія Косиби привезли до млина селяни, що поверталися із суду. У першу мить ніхто не міг у це повірити, а Марися навіть засміялася.

— Ну й люди! Ви щось переплутали! Це неможливо!

— Може, на три місяці? — допитувався Василь.

— Ні, на три роки, — заперечували селяни. — А все через те, що прокурор дуже на нього напосів.

І, як уміли, розповіли про перебіг справи.

— Згляньтеся! — вигукнув старий Прокіп. — Адже виходить, що той, котрий їх покалічив, замалим не вбив, отримав два роки, а той, що рятував — аж три. Як же так?

— Та отак виходить…

Марися розплакалася. Того дня вона саме встала з ліжка, хоча кашель її досі мучив.

— Що робити, пане Мельнику, що робити? — звернулася вона до Прокопа.

— А звідки ж я знаю?

— Треба їхати до Вільна, щоб якусь допомогу йому обдумати.

— Яку ж тут допомогу? В’язниці не зруйнуєш.

Василь розсудливо озвався:

— Я вам, панно Марисе, так скажу: жодної допомоги тут бути не може, та коли буде апеляція, то от тоді. Певне, цей адвокат поганий. Від адвокатів багато залежить… Іншого, виходить, треба. Довідаємося, котрий там у місті найкращий, та й до нього.

Василеві слова присутні зустріли схвально.

— А коли може бути апеляція?

— То нешвидко, — відказав один із селян. — Як мене судили за ті ялини з віцкунського лісу, то апеляція прийшла аж через чотири місяці.

— То й так шпарко! — зауважив інший. — Часом і рік треба чекати!

Усю ніч Марися проплакала, а назавтра спакувала вузлика. Поклала туди білизну Антонієву, кожушок, тютюну, ковбаси й солонини.

Саме за цим її застала Зоня.

— Що це? — запитала вона. — Антонієві передачу готуєш?

— Так.

— А через кого перекажеш?

— Питатиму людей. Адже часто буває, що сюди приїздять ті, хто до Вільна збирається.

Зоня замислилася, а за мить витягнула вузлика, розв’язала його й дістала звідти дві монети по п’ять злотих.

— Ось тобі, пошлеш йому й ці гроші.

— Яка ти добра, Зоню! — сказала Марися.

Але Зоня наїжачилася.

— Для кого добра, для кого й ні. Йому даю, не тобі!

Марися давно помітила, що Зоня не дуже до неї ласкава.

Але відповіла примирливо:

— То дякую тобі за нього.

Зоня знизала плечима.

— Ти йому такий самий сват чи брат, як і я. Чого за нього маєш дякувати. Він сам подякує, як повернеться. І за це, і за те, що я тут його майно припильную, стежитиму, щоб нічого не пропало.

— А нащо, Зоню, тобі цим займатися?

— А хто б мав це робити?

— Я.

— Ти? А це ще чого? Хіба думаєш ці три роки тут, у мого тестя, просидіти?

Марися почервоніла.

— Чому три роки? Адже по апеляції стриєчка Антонія звільнять…

— Або звільнять, або й ні. А він тобі ніякий не стрийко. Як ти гадаєш тут жити? За які гроші?

Та, побачивши в Марисиних очах сльози, додала:

— Ну, не плач. Ніхто тебе звідси не жене. Даху над головою всім стане… Та й харчу. Я так лише сказала. Через цікавість. Не плач, дурна. Хіба тобі хтось