Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

— Атож, розслідування. Хіба я вам не сказав? Дівчина втопилася. Тому стільки метушні й галасу.

— Прикра історія, — сказав сер Генрі.

— Ще б пак не прикра. Про це не хочеться навіть думати. Бідолашна дівчина — така мила й така гарна. Її батько — дуже жорсткий чоловік, якщо вірити розповідям. Мабуть, дівчина відчувала, що не зможе витримати всієї тієї музики.

Він помовчав.

— Саме тому Доллі так засмутилася.

— А де вона втопилася?

— У річці. Нижче млина, де дуже швидка течія. Там є стежка й місточок. Думають, вона стрибнула у воду з місточка. Ох, не хочеться про це й думати.

І полковник Бентрі зашарудів газетою, щоб розгорнути її й відвернути свою увагу від болісної реальності, занурившись у повідомлення про найновіші беззаконня уряду.

Сер Генрі не надто глибоко зацікавився сільською трагедією. Після сніданку він умостився на зручному стільці, який поставив посеред моріжка, насунув капелюха собі на очі й став спостерігати життя під зручним для себе кутом зору.

Було десь о пів на дванадцяту, коли охайно вдягнена струнка покоївка швидко перетнула газон.

— Дозвольте потурбувати вас, сер. Прийшла міс Марпл і хоче вас бачити.

— Міс Марпл?

Сер Генрі випростався на своєму стільці й поправив капелюха. Почуте ім’я здивувало його… Він пам’ятав міс Марпл дуже добре — її спокійні й лагідні манери старої панни, її дивовижну проникливість. Він пам'ятав про дванадцять гіпотетичних і нерозв'язних справ — і пам’ятав, як у кожній із них ця типова «стара панна з села» непомильно знаходила правильну розгадку таємниці. Сер Генрі відчував дуже глибоку пошану до міс Марпл. Він намагався вгадати, що її привело до нього.

Міс Марпл сиділа у вітальні — дуже випростана, як завжди, поруч із нею стояв яскраво розфарбований кошик для покупок іноземного виробництва. Щоки в неї були трохи рожеві, і вона здавалася схвильованою.

— Сер Генрі, я дуже рада вас бачити. Це справжнє щастя, що я вас знайшла. Я зовсім недавно довідалася, що ви гостюєте тут… Сподіваюся, ви пробачите мені моє несподіване вторгнення…

— Ваш візит для мене — велика приємність, — сказав сер Генрі, взявши її за руку. — Боюся, місіс Бентрі немає вдома.

— Так, — сказала міс Марпл. — Я бачила, як вона розмовляє з Футітом, різником, коли я йшла сюди. Генрі Футіт потрапив учора під колеса — власне, не він, а його собака. Один із тих фокстер'єрів із гладенькою шкірою, досить повний і з поганим характером, собака того виду, яких, схоже, завжди тримають різники.

— Атож, — люб’язно погодився з нею сер Генрі.

— Я була рада прийти сюди, коли її не буде вдома, — провадила міс Марпл. — Бо саме вас я хотіла бачити. Через оте лихо.

— Що спіткало Генрі Футіта? — запитав сер Генрі, дещо спантеличений.

Міс Марпл кинула на нього докірливий погляд.

— Ні, ні, звичайно. Те, яке спіткало Розу Емот. Ви, певно, чули?

Сер Генрі кивнув головою.

— Бентрі мені сказав. Дуже сумно.

Він був трохи спантеличений. Він не міг зрозуміти, чому міс Марпл захотіла побачитися з ним через сумну пригоду, що сталася з Розою Емот.

Міс Марпл знову сіла. Сер Генрі також сів. Коли стара дама знову заговорила, тон її голосу змінився. Тепер він звучав поважно, з відтінком певної гідності.

— Ви, певно, пам’ятаєте, сер Генрі, що раз або двічі ми зустрічалися з вами й мали нагоду взяти участь у досить цікавій та приємній грі. Коли ми розповідали про різні загадкові події й шукали відповіді на ті запитання, що їх вони перед нами ставили. Ви тоді люб’язно сказали, що я… що я знаходила не такі вже й погані розв’язання для тих таємниць.

— Ви перемогли тоді нас усіх, — тепло сказав сер Генрі. — Ви виявили абсолютну геніальність у пошуках дороги до істини. І я також пам’ятаю, ви завжди пригадували якісь сільські події, що давали вам необхідний ключ.

Він говорив це з усмішкою, але міс Марпл не всміхалася. Вона залишалася дуже серйозною.

— Те, що ви тоді сказали, надало мені сміливості прийти до вас тепер. Я відчуваю, що, коли скажу дещо, ви принаймні не станете сміятися з мене.

До сера Генрі несподівано дійшло, що вона говорить дуже серйозно.

— Звичайно, я не стану сміятися, — лагідно сказав він.

— Сер Генрі, ця дівчина, Роза Емот, вона не втопилася — її було вбито… І я знаю, хто її вбив.

Десь протягом трьох секунд сер Генрі мовчав, опанований глибоким подивом. Голос міс Марпл був досконало спокійним і нітрохи не збудженим. Можна подумати, вона сказала якісь найбуденніші в цьому світі слова, настільки в її тоні були відсутні будь-які емоції.

— Ви зробили дуже серйозну заяву, міс Марпл, — сказав сер Генрі, коли нарешті зміг перевести подих.

Вона кілька разів лагідно кивнула головою.

— Я знаю… Знаю… І саме тому прийшла до вас.

— Але ж, моя люба леді, я зовсім не та людина, до якої треба приходити в таких випадках. Зараз я цілком приватна особа. Якщо ви маєте докази, які підтверджують щойно сказані вами слова, ви повинні піти в поліцію.

— Не думаю, що з цього буде якась користь, — сказала міс Марпл.

— Але чому ви так думаєте?

— Бо в мене немає жодних, як ви їх називаєте, доказів.

— Ви хочете сказати, це лише ваш здогад?

— Здогад, якщо хочете, але насправді не зовсім так. Я знаю. Я здатна здобути це знання, проте, якби я навела свої аргументи на його підтримку в розмові з інспектором Друйтом, він би лише посміявся з мене. І навряд чи я засудила б його за це. Дуже важко зрозуміти те знання, що його я схильна назвати спеціальним знанням.

— Наприклад? — запитав сер Генрі.

Міс Марпл ледь помітно всміхнулася.

— Ну, приміром, якби на підтвердження свого знання я навела вам той факт, що чоловік на прізвисько Горох, котрий кілька років тому продавав моїй племінниці овочі, вивантажив їй зі свого воза ріпу замість моркви…

Вона промовисто замовкла на півслові.

— Дуже добре прізвисько для торговця, — промурмотів сер Генрі. — Ви хочете сказати, що оцінюєте події, порівнюючи їх з аналогічними?

— Я знаю людську натуру, — сказала міс Марпл. — Неможливо не знати людської натури, проживши стільки років у селі. Питання лише в тому, вірите ви мені чи ні?

Вона подивилася йому просто у вічі. Рожевий рум’янець став яскравішим на її щоках. Їхні погляди зустрілись, і вона не відвела своїх очей.

Cep Генрі був чоловіком із дуже великим життєвим досвідом. Він звик ухвалювати свої рішення швидко, не ходячи коло та навколо.