Читати книгу - "Доктор Сон"

class="a">[195], і не балакати ні з ким, не чинити жодних прикрощів, просто спливати в кайфі. Відчувати, як вага тверезості — подеколи вона вчувалася, як свинцеві чоботи на ногах, — спадає геть. Коли в нього залишиться п’ять останніх четвертаків, він зіграє шість разів поспіль «Схильний до віскі, спрямований до пекла».

Він проминув той бар, завернув одразу поза ним на велетенську парковку «Волмарта» і розкрив телефон. Він дозволив своєму пальцю зависнути над номером Кейсі, потім згадав їхню важку розмову в кафе. Кейсі може захотітися відновити ту дискусію, особливо на предмет того, що Ден утримує в собі. Це був безнадійний план.

Почуваючись людиною, що пізнає стан відречення, він повернувся до бару і припаркувався на брудній стоянці позаду нього. За це він відчув повагу до себе. Також він відчув себе людиною, яка оце щойно взяла заряджений пістолет і приставила собі до скроні. Вікно в нього було відкрите, і він почув, що якийсь живий гурт грає там стару мелодію «Дірейлерз»: «Брехня коханої»[196]. Вони звучали непогано, а з кількома порціями всередині нього вони звучатимуть прегарно. Там, у барі, мусять бути леді, яким захочеться потанцювати. Леді з кучериками, леді з перлами, леді в спідничках, леді в ковбойських сорочках. Вони там завжди є. Він загадався, якого сорту віскі в їхньому колодязі[197], і Боже, Боже, великий Боже, він був таким спраглим. Він прочинив дверцята машини і поставив на землю одну ногу, та так і сидів там з опущеною головою.

Десять років. Десять добрих років, і він готовий промантачити їх за якихось десять наступних хвилин. Це буде так легко зробити. «Як мед бджолі»[198].

«Кожен з нас має дно. Одного дня тобі доведеться розказати комусь про власне. Якщо ти цього не зробиш, десь далі на своєму шляху ти врешті-решт опинишся в якомусь барі з чаркою в руці».

«І я зможу винуватити вас, Кейсі, — холодно подумав він. — Я зможу сказати, що саме ви вклали цю ідею мені до голови, коли ми пили каву в «Сонячному» кафе».

Там, над дверима, спалахувала червона стрілка і світився напис:

ДО 21:00 КУХОЛЬ СВІТЛОГО «МІЛЛЕРА» $2. НУМО, ЗАХОДЬ.

Ден зачинив дверцята машини, знову розкрив телефон і подзвонив Джону Далтону.

— З твоїм друзякою все гаразд? — спитав Джон.

— Лежить, дбайливо вкритий ковдрою, готується на сьому ранку завтра. Джоне, схоже, мене тягне випити.

— Ох, нііі! — скрикнув Джон тремтячим фальцетом. — Тільки не пииий!

І раптом без жодного зусилля бажання щезло. Ден розсміявся:

— Окей, саме це мені й було потрібно. Але якщо ти бодай колись знову заговориш до мене голосом Майкла Джексона, я таки нап’юся.

— Почув би ти, як я співаю «Біллі Джин»[199]. Я ж монстр караоке. Можу я в тебе дещо спитати?

— Звичайно. — Крізь лобове скло Ден бачив, як входять і виходять із «Ковбойського чобота» його завсідники, балакаючи, либонь, не про Мікеланджело[200].

— Яка б не була причина, але спрага … я не знаю… як ти її втихомирив?

— Придушив. Кинув подушку їй на обличчя і змусив благати повітря.

— А зараз?

— Як Супермен, використовую свою силу для утвердження правди, справедливості й американських цінностей.

— Тобто ти про це не бажаєш говорити.

— Ні, — відповів Ден. — Не бажаю. Але зараз краще. Краще, аніж я міг бодай колись на таке сподіватися. Коли я був підлітком…

Він замовк. Коли він був підлітком, кожен день був боротьбою за здоровий глузд. Ті гидотні голоси в його голові; а картини часто ще гидотніші. Він пообіцяв матері й самому собі, що ніколи не питиме, як його батько, але коли нарешті почав, уже старшокласником у школі, то було таким величезним полегшенням, що він тільки жалів — попервах, — що не почав раніше. Вранішнє похмілля було в тисячу разів кращим за цілонічні кошмари. Що врешті-решт підводило до загального питання: якою мірою він син свого батька? У скількох проявах?

— Коли ти був підлітком, то що? — перепитав Джон.

— Нічого. Це не має значення. Слухай, мені краще вже звідси поїхати. Я сиджу на парковці біля бару.

— Справді? — у голосі Джона прозвучала нова цікавість. — Якого саме бару?

— Місцина називається «Ковбойський чобіт». Два бакси кухоль[201] до дев’ятої вечора.

— Дене.

— Слухаю, Джоне.

— Я знаю цей заклад зі своїх давніх часів. Якщо ти забажаєш спустити своє життя в унітаз, не розпочинай звідти. Леді там сущі шалави з мета-пащами[202], а в чоловічому туалеті тхне, наче прілими спортивними трусами. «Чобіт» — ідеальне місце, коли ти вже сягнув свого дна.

Ось воно, знову це слово.

— Кожен з нас має дно, — промовив Ден. — Хіба не так?

— Забирайся звідти, Дене. — Голос Джона звучав тепер з усією серйозністю. — Цієї ж миті. Досить дуркувати там. І залишайся зі мною на телефоні, аж поки той великий неоновий ковбойський чобіт на даху не зникне в тебе з люстерка заднього огляду.

Ден завів машину і виїхав зі стоянки знову на шосе № 11[203].

— Їду, — проказував він. — Він зменшується… ііі… пощез.

Він відчував невимовне полегшення. Також він відчував гіркий жаль… скільки ж це двобаксових кухлів він міг проковтнути до дев’ятої вечора.

— Не збираєшся прикупити собі шестизарядну коробку або пляшку вина, перш ніж доїдеш до Фрейжера, скажи-но?

— Ні. Мені добре.

— Тоді побачимося ввечері у четвер. Приходь раніше, з мене кава. «Фолджерз»[204] зі спеціального запасу.

— Прийду, — сказав Ден.

12

Коли він увійшов до своєї баштової кімнати й увімкнув світло, на чорній дошці містилося нове послання:

Я мала чудовий день!

Твій друг,

АБРА

— Це добре, любонько, — промовив Ден. — Я радий.

Дзззз. Інтерком. Він підійшов і натиснув клавішу РОЗМОВА.

— Привіт тобі, Докторе Сон, — заговорила Лоретта Еймс. — Мені здалося, я побачила тебе, як ти заходив. Гадаю, в технічному сенсі в тебе ще вихідний, але чи не хотів би ти завітати на фірму?

— До кого? Містер Камерон чи містер Муррі?

— Камерон. Аззі як зайшов, так і залишається в нього вже з післяобіду.

Бен Камерон лежав у будівлі «Рівінгтон-1». На другому поверсі. Вісімдесятирічний бухгалтер на пенсії з гострою серцевою недостатністю. Збіса приємний чоловік. Добрий гравець у скребл і