Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Олії та цукру більше не залишилося. Мослі любить спостерігати схід сонця, дивитися, як нічні тіні піднімаються над пустельною рівниною. Цього ранку перед його поглядом постало приголомшливо чудове небо, забарвлене відтінками смарагдового, лілового та фіолетового, — такими кольорами переливався архіпелаг хмар, що летіли, гнані південним вітром. У перший день нового року він хотів вірити, що споглядає якийсь знак, що їхня доля, подібно до швидких хмар, незабаром занесе їх просто до Багдаду. В Ель-Куті всі терпляче чекали на допомогу: оптимісти вважали, що вона надійде за кілька днів, а песимісти вимірювали час очікування тижнями. Укладали парі. Іноді грали у футбол. Спека стояла нестерпна.

Він любив світанок ще й з іншої причини: у цей час найлегше вести артобстріл, удень їм добряче заважає марево. І на світанку ворожий вогонь був не таким важким. Ворог дізнався, що керують вогнем британської артилерії з вершини гори, і це означало, що ледь власні гармати відкривали вогонь, ворожі снаряди негайно починали бомбардувати стіни. (Він так описує їх звук: «р-р-р-рип».) Через рівні проміжки часу вони були змушені заново зміцнювати подвійний шар мішків, після того як град куль проривав верхню частину і вони виявлялися беззахисними перед обстрілом.

Удень Мослі бачив у бінокль, як османські солдати почали працювати на артилерійських позиціях. Він негайно підняв батарею, повідомив координати, і трохи згодом пролунав гуркіт гармат. Однак ворожих солдатів це аніскільки не налякало. У бінокль він бачив, як під час звуку залпу вони поховалися до сховища. Щойно розсіялася димна хмара, вони знову швидко взялися за лопати і кирки. Хоробрі хлопці. Тоді Мослі змінив метод обстрілу. Батареї наказано стріляти по черзі, випускати снарядів менше, але частіше. Схоже, це справило ефект. Через деякий час на місце прибули санітари з ношами.

Форт — один з наріжних каменів в обороні Ель-Кута, тому він (а особливо купа) майже постійно перебуває під обстрілом. (Коли Мослі йде уздовж кріпосної стіни, кулі влітають у низенькі бійниці, тому доводиться пересуватися перебіжками.) Піхота, яка охороняла це місце, змушена майже весь час ховатися під землею. Тут справжні лабіринти траншей і притулків, а ще глибоких ям, у яких складено предмети першої необхідності та боєприпаси.

У другій половині дня Мослі відвідує одну із зовнішніх галерей Форту. У різдвяний святвечір османська піхота спробувала штурмувати і, прорвавшись через кулеметний вогонь британців, увірвалася до бастіону, де зав'язався кривавий рукопашний бій. Зрештою нападники кинулися навтіки. А бастіон був завалений трупами. Солдати, які відбили ворожу атаку тиждень тому, усе ще перебували на місці, вельми задоволені своєю перемогою. Вони показали Мослі трупи ворогів, які так і валялися по всьому бастіону. Тіла давно вже розкладалися, і сморід стояв нестерпний. Але деякі солдати, незважаючи на запах і небезпечне сусідство османських снайперів, насмілювалися блукати по цьому килиму з тіл у пошуках сувенірів. Солдат-індус показав Мослі свої знахідки: три османських тропічних шоломи й офіцерську шаблю.

Обід був чудовий: картопля (маленька порція), філе з конини, фініки, хліб. А по обіді взагалі сталося диво. Офіцер запропонував йому бірманську cheroot[141], і близько сьомої години вечора Мослі повернувся назад до свого сховища, щоб шанобливо викурити її.

Бліндаж він ділив з іншим офіцером-коригувальником вогню, капітаном, і місця їм обом вистачало: майже п'ятнадцять метрів. На жаль, бліндаж був дуже низенький, і доводилося завжди пригинатися. Мослі лежить на ліжку, курить і дивиться у стелю. Дивиться у стелю, що складається з ряду балок діаметром 15–20 см, укритих шаром піску у метр завтовшки. Він зазначає, що балки прогнулися під його вагою. Він дивиться на вигнуту стелю і силкується згадати цитату з Аристотеля, щось на кшталт: «Навіть якщо окремі дошки міцніші за інші, усі вони зламаються, коли тяжкість виявиться непомірною».

86

Понеділок, 10 січня 1916 року

Пал Келемен відвідує місце замаху в Сараєво

Останній місяць був зайнятий здебільшого патрульною службою та іншими турботами окупаційних сил. Гориста місцевість уся в снігу, але не надто холодно. Залишки розбитої сербської армії зникли в албанських горах на півдні й, за чутками, були вивезені кораблями союзників на Корфу. Бої регулярних армій у Сербії завершилися. Тепер потрібно було тільки виграти партизанську війну. У деяких областях країни практично не залишилося чоловічого населення. Келемен раз у раз бачив колони чоловіків різного віку, що проходили повз: «Зморшкуваті люди похилого віку, понівечені важкою працею, ледь пересувалися, безпорадні, вони змирилися з долею, немов приречені на смерть тварини. А позад них ішли каліки, недоумкуваті й діти». Він добре знав сліди, що залишала по собі ця скорботна процесія: тіла виснажених людей у придорожніх рівчаках через кожен кілометр, важка, кисла, смердюча хмара від всіх цих немитих бідолах, що відчувалася у повітрі ще тривалий час, після того, як самі вони вже зникли за поворотом.

Ті, хто остаточно втратили совість, користувалися нагодою, щоб поживитися на чужій біді. У сербських містах багато жінок пропонували себе в обмін на їжу, — шоколад або хоча б сіль. Сам він навіть не міг уявити, що візьме участь у цій ницій, нестримній розпусті, що панувала в окупованих містах. Можливо, він занадто порядний? Або попросту надто пихатий? Чого відмовлятися, якщо дісталася така легка здобич?

З кінця грудня його частина дислокована в Боснії, а сьогодні сам Келемен знаходиться в Сараєво. Він занотовує у щоденнику:

Час наближається до півночі. Я попрощався з друзями і повернувся додому, уздовж берега ріки. Снігопад припинився, усе навколо одягнуте в біле. На протилежному березі, у турецькій частині Сараєво, товстий шар снігу вкриває куполи мечетей, і коли з гір налітає порив вітру, частина снігу сповзає вниз і з гучним гуркотом падає на землю, порушуючи тишу цієї сплячої країни.

Вулиці безлюдні. Нічний вартовий у тюрбані тупотить повз мене у своїх солом'яних туфлях. Я дістаюся до берега річки Міляцки і зупиняюся на розі, де прогриміли фатальні постріли в кронпринца. На стіні будинку висить мармурова дошка: «28 червня 1914 року».

З центра міста лунає ніжний, мелодійний передзвін: це дзвіночки санок, що наближаються. А ось