Читати книгу - "Гра у три руки"

ж комп буде останнім з усіх, хто засне сьогодні, забувши про неї. А якщо ні? Ну, принаймні машині можна не дати відрубатися.

Вона торкнулася клавіш, і екран засвітився. Букви з'являлися на ньому одна за одною, стиралися, вискакували наново. Процес відбувався нервово. Фрази не складались, але відчуття, що в пункті їхнього призначення вона і так втратила лице, змушувало редагувати їх аби не відправити у сирому кострубатому вигляді.

Мені погано.

Мені дуже погано.

Ти вже спиш? Тоді завтра не відписуй.

Поїхало. Чого б йому не спати? Цей чоловік встигає зробити за день усе заплановане, а плани не перевищують його можливостей. Чому б не спати? З відомих причин у нього нема перспектив злетіти наверх. Відповідно такому легше проіснувати. Чітке розмежування довкілля на дві категорії — те, що ти можеш, і те, чого не можеш. Те, що для тебе, і що не для тебе. І не треба...

Поява квадратика та відповідний звук змусили її здригнутися. Той, хто мав би з відчуттям виконаного обов'язку бачити третій сон, виявляється, не спав. Пальці потерпли, торкаючись зовсім не чутливих кнопок. Ні, не може так бути! Вона таки заслужила на щось у цьому житті, принаймні у такий день. Нехай уже пів на другу наступного, але...

Лист розпаковувався.

Щось сталося? Тобі щось загрожує?

Наче не вірячи очам, Ірина посунула курсором донизу і догори. Більше нічого. Дві лаконічні фрази — і триндець... Здавалось, її лист потрапив до іншої людини. Проте їй усе-таки відповіли. А залишатися самій сьогодні особливо тяжко.

Ні. Просто важко. Ти не уявляєш, наскільки. Важко і самотньо. Я не справляюся...

Його відповіді були чіткими і написаними явно не спросоння.

Заспокойся і лягай спати. Ти швидко відновлюєшся, і завтра усе буде гаразд.

Ось як. У схожій формі він, напевно, давав рекомендації і розчарованим у своїх силах учням. Власне, їй доводилося це спостерігати. В уяві виникла картина — широкоплечий чоловік з упевненим поглядом на візку, який вправно курсує квартирою. Двоє учнів, котрі працюють, без перебільшення, з натхненням. Охайний та виголений, швидкий на думку і слово, він уміло веде урок, результат якого не анулюється в їхніх головах навіть за умов, якщо хлопці, вийшовши, закурять у під'їзді й загнуть матом. Не на його адресу — це точно.

Не можу заспокоїтись. Учора був мій день народження. Я залишилася без вітання. Принаймні, такого як хотілося.

Охайність була головною рисою цього чоловіка. Ота, яка визначалася ретельно випраною і випрасуваною грубою картатою сорочкою, доглянутими нігтями та чистотою у квартирі, вона, наче цінна порода, своїм початком зникала всередині, у надрах і сиділа там міцно й звично. Отже, відповість. І привітає хоча б зараз та хоч якось.

Ти сама визначила мою непридатність для багатьох речей, які, здавалося, не мали б залежати від здатності людини ходити. Тому пробач, не можу нічим допомогти.

Це було одним з її ж постулатів — у житті людина повинна отримувати по заслугах. Щоправда, зазвичай справедливе положення поширювалося чомусь переважно на інших, особливо, якщо йшлося про недоотримання. Зараз синдром принцеси мовчав. А відчуття, що пора нарешті застосувати цей принцип сповна до себе, ставало дедалі гнітючішим. За усе потрібно платити. Перефразувавши його у таке делікатніше формулювання, Ірина торкнулася клавіш.

Пробач мені. Я поводилася негідно. Самій неприємно, коли згадаю. Винні вади мого характеру. І перенесений стрес. Будь ласка, не ображайся.

Більшого, поза всяке бажання, вона зробити не могла. Чорти... От якби цей лист залишився без відповіді, а завтра зранку чоловік написав би як раніше, наче нічого й не сталося. Запропонував телефоном каву... Адже це був і його куток. А отже, холодно і самотньо зараз не лише їй. Потрібно небагато — втамувати образу і зробити крок назустріч. Один маленький крок. І теплі стіни виростуть самі. Наново. На тому самому місці. Тоді летілося б як на крилах і всі проблеми розв'язувалися б зовсім інакше. І не було б ніякої порожнечі без обріїв...

Квадратик моргнув без затримки. А може, для такого не треба чекати до ранку?..

Вибачення зайві, адже ти поводилася цілком ввічливо. А ображатися на когось за світогляд узагалі безглуздо.

Їй по-простому відсікали шлях для подальшої можливості продовження чи й зміни стосунків. Гаразд, вона переживе і це. Вона взагалі усе зможе, усе зуміє пережити. Наперекір цілому світові. Не кажучи вже про якогось інваліда із завищеною самооцінкою.

XXXVIII

 

олись давненько Ірині довелося шукати одну дрібничку. Захотілось ексклюзивного канцелярського приладдя до нового кабінету. Щойно вона черговий раз вдало поміняла роботу й уперше отримала власні робочі апартаменти.

Це мало бути «щось таке», і купити його в магазині важко. Упродовж кількох тижнів вона проводила у неті практично увесь вільний час і шукала. Спочатку надибувала оригінальні варіанти, потім пішли повторення, згодом стало взагалі нецікаво. Інтернет виявився не настільки бездонною прірвою. Будь-що у ньому мало початок, кінець і підлягало осяганню.

Щось подібне відбувалося й тепер, — стосовно пошуків роботи. Варіанти, що претендували на цікавість, закінчилися. Пішла така фігня, що не було на що дивитись. Інтернет виснажився з даної проблеми, і тепер, після тритижневого керування «Глобусом» Ірину міг чекати лише крок назад, крок донизу. Ситуація потребувала стратегічно іншого рішення. Чогось кардинально не схожого.