Читати книгу - "Втікач із Бригідок"

радикальними, насправді були однією з форм провокації. Влада, на яку ви кидалися, штрафувала газету, тим самим щоразу наближаючи її остаточне закриття. Ну і, звісно, офіційний Львів, не кажучи вже про офіційний Відень, таким чином ще більше налаштовувалися проти українців. Усе це відповідає вашій меті, хіба не так?

— Ні на що ви не здатні, — кинув Баламут. — Росія-матінка свого часу врятувала наш із вами, панове, народ від знищення. Точніше, самознищення. Ми ж гриземо один одного, навіть тут це бачу, в цій маленькій кімнаті. Не того союзника обрали, ох, не того. Хіба забули, як більше ста років тому українську шляхту врятувала Росія? Це ж цариця все зберегла, давши вірним слугам титули й маєтки. А без того де б ми всі були? Або згоріли в Батурині, або — здичавіли за Дунаєм, у турків під чобітьми.

— Та бачу, що ви ідейний та грамотний, — відмахнувся Кошовий. — Про ваші погляди пізніше поговоримо, як матимемо час та бажання. Поки давайте до наших справ. Зокрема, до моїх помилок. Ви, вдаючи з себе Романа Гірняка, розказали мені при першому знайомстві його справжню біографію. Зокрема, як він опинився серед заручників у готелі «Чорний орел». Згодом те саме, але вже про себе, мені повідав пан підхорунжий. Тоді я не зв’язав це у єдиний вузол. Хоча б через те, що Михайло Снігур, товариш по нещастю Романа Гірняка, справді не впізнав вас. Може, звернув би увагу раніше, та ви робили все можливе, аби вас було чути багато, а видно мало. Роман Гірняк ніби є — й разом із тим його складно знайти отак, просто. До того ж, повторюся, Снігур не асоціював із Гірняком саме вашу персону, бо, по-перше, нещодавно повернувся з фронту й не так добре познайомився з тутешньою спільнотою, а по-друге, Громнишин не мав бажання вас знайомити. Навпаки, так само старався уникати особистих зустрічей. Як довго ви б могли маневрувати ще, не знаю. Але коли я сам мав більше часу й спробував наново розкласти все, що відомо, по шухлядках, оця невідповідність нарешті спливла. Хоча могло бути й навпаки: Михайло Снігур не той, ким себе називає.

– І як же ви планували встановити мою особу? — поцікавився підхорунжий.

— Ви працювали в Чернівцях на залізниці. Гірняк був активістом місцевого просвітянського руху. У наш час, коли щоденне життя описують газети, когось із вас, чи — обох, так чи інакше могли згадати й навіть опублікувати фото. Та й залізниця має власні новітні літописи. Лишалося спробувати роздобути хоча б щось, придатне для ідентифікації. Вас я впізнав, пане підхорунжий. Гірняка — ні. Ви так само.

— То я, виходить, вам тут потрібен як частина вистави? — не стримався Арсенич. — Мене використали як боввана?

— Ви надто швидко назвали мені прізвище Овчара, змушений нагадати. Я припустив ваш зв’язок із так званим Баламутом. Хочете — ображайтеся. Проте щодо вас, Павле, я таки мав підозру. І — так, сьогодні використав вас, як і пана Снігура. Та без вас викриття Гірняка не мало відбутися. Погодьтеся, все виглядало дуже натурально. До речі, ви згадували Овчара вголос у присутності сторонніх?

Арсенич насупився, спохмурнів.

— Та був, знаєте, гріх. Аж тепер це розумію. Вступив перед тим до Пресової квартири, там постійно народ товчеться. Отам говорив про Овчара. Ну, просто так згадав. Ось, мовляв, коли і як воно спливло.

— А Роман Гірняк вільно туди заходив. Як і сюди, у притулок, — пояснив Кошовий. — До нього ж звикли усі. Ніби на виду, а непомітний. Дуже корисна властивість. І я так собі думаю, в нього десь є запасний варіант, маленька друкарня. Верстат у пивниці. Не міг же він писати різні попередження від руки — почерк. Хай мені усно сказав: поляки воду каламутять, стикають лобами українців із владою. Потім на вас, Павле, вказав. Жандармам так само підкинув ту кляузу, після якої по вас приїхали. Плутав, усе плутав, чисто павук.

Баламут кахикнув:

— Як газету роздобули, не почув.

— Воно вам і не треба. Результат важливіший за процес.

– І то так, — вишкірився той, хто назвав себе Гірняком. — Ніби все з’ясоване, пане Кошовий. Тримайте слово, дайте піти.

— Пустіть заручника.

— Я вийду з ним.

— Отож, і відразу привернете увагу. Тут повно стрільців, їх я не втримаю.

Хтозна, що збирався далі сказати чи зробити Баламут.

Бо тут у Шацького остаточно здали нерви.

— А-А-А-А! — закричав він неприродно тонким голосом, смикнувся й почав осідати на підлогу.

Такого повороту не чекав ніхто.

Щойно Баламут тримав дуло під його бородою — і ось тепер лиш стискав лівицею комір старого пальта дантиста, бо Йозеф, якому переляк додав сил та спритності, опустився, подряпавши шкіру на шиї.

— ТРИМАЙ! — гаркнув Арсенич, і вони зі Снігуром одночасно, з двох боків, кинулися на ворога.

Клим ледь устиг відскочити, бо однорукий боєць тільки заважатиме. Шацький тим часом, продовжуючи кричати щось нерозбірливе, схопив знизу обома руками Баламута за ногу, сіпнув, скільки мав сил. Той поточився, втратив рівновагу, але встояв. Різко опустив руку, сильно вдаривши Шацького руків’ям зверху по маківці, потім рвонув ногу й посунув на підхорунжого.

Арсенич не забарився — точним ударом вибив браунінг.

Шацький рачки відповз далі від тісного поля бою, Кошовий здоровою рукою допоміг йому підвестися.

Це відволікло на мить, а коли знову глянув на сутичку, сили помінялися. Баламут плавно, завченим і вочевидь давно відпрацьованим рухом пірнув під занесену для наступного удару руку старшини, перехопив, смикнув, рвонув, перекрутив — і Арсенич полетів на підлогу, заледве не збивши з ніг Снігура. Підхорунжому довелося відскочити, і поки оговтувався, втікач уже прорвався до виходу, звільнивши собі шлях.

Двері відчинилися.

Ззовні.

Баламут налетів на жандармського поручника Гастлера.

За мить у невеличкій кімнатці стало зовсім тісно від жандармів, які гуртом навалилися на Баламута й нарешті скрутили його бубликом.

— Я ж обіцяв вам гарну здобич, — через силу посміхнувся Клим.

— Довго тягнули, — відрубав Гастлер. — Таки загралися. Я попереджав.

— Зате ефектно вийшло, хіба ні? Ви б з ним самі довше вовтузились. Бачите, який зух, — Кошовий говорив, виправдовуючись і винувато позираючи на Шацького.

Арсенич, котрий уже підвівся, спохмурнів ще більше, стиснув кулаки:

— Ти мені обіцяв! Ти ж казав тоді — віддаси падлюку стрільцям раніше, ніж жандармам!

Клим безпорадно розвів руками.

— Так би й було, аби я сам мав змогу роздобути докази. Про газету кажу. Та для цього треба було якось пробратися в Чернівці, а там знову стоять росіяни. Довелося йти ось до пана поручника. Іншої можливості попросити допомоги, крім як