Читати книгу - "Джерело"

Футуролога вбила церква?

Наукове відкриття втрачене назавжди?

Замовники вбивства — королівська родина?

«Ви маєте розповідати новини, — нарікала подумки Мартін, — а не поширювати злостиві чутки у вигляді запитань!»

Мартін завжди була переконана: відповідальна журналістика — це наріжний камінь свободи й демократії, тож раз у раз розчаровувалася в журналістах, які збурювали людей, транслюючи відверті нісенітниці, і при тому спритно уникали законної кари, просто пишучи кожне безглузде твердження великими літерами, зате зі знаком питання.

Навіть шановані наукові канали цим грішили, наприклад, питаючи в глядача: «Чи правда, що піраміди в Перу збудовані давніми прибульцями?»

«Ні! — так і хотіла, бува, Моніка крикнути до телевізора. — Це, блін, на голову не налазить! Припиніть дурні питання!»

На одному з екранів вона бачила, як канал CNN щосили намагається діяти делікатно і з повагою.

Пам’ятаймо Едмонда Кірша

Пророка. Візіонера. Творця.

Мартін узяла пульт і ввімкнула звук.

— …чоловіка, який любив мистецтво, техніку й новації, — печально говорив ведучий. — Чоловіка з майже містичним даром бачення майбутнього, чим він і прославився на весь світ. За словами його колег, кожне передбачення Едмонда Кірша в царині комп’ютерів збувалося.

— Це точно, Девіде, — додала ведуча. — Коли б таку саму силу мали його особисті прогнози!

Далі пішли архівні кадри, де бадьорий, міцний і засмаглий Едмонд Кірш дає прес-конференцію на тротуарі біля Рокфеллер-центру в Нью-Йорку.

— Сьогодні мені тридцять! — говорив Едмонд. — Середня тривалість життя чоловіка — шістдесят вісім років. Але з майбутнім поступом медицини, технологій довголіття й теломерної регенерації я, за моїм прогнозом, доживу до сто десятого дня народження. Власне, я настільки певний цього факту, що вже забронював на свій сто десятий день народження Веселкову залу. — Кірш усміхнувся й підвів голову, поглянувши на верхівку хмарочоса. — Щойно я оплатив рахунок повністю — на вісімдесят років наперед, з урахуванням інфляції…

Знову на екрані з’явилася ведуча.

— Як здавна казали: «Хочеш насмішити Бога — розкажи йому свої плани», — печально зітхнула вона.

— Як це точно, — додав ведучий. — І зараз, коли ширяться інтриги й підозри навколо смерті Кірша, так само вибухоподібно зростають здогади, яким же є його відкриття. — Ведучий серйозно поглянув у камеру. — Звідки ми? Куди ми прямуємо? Дві великі загадки.

— І щоб отримати відповідь на ці питання, — схвильовано додала ведуча, — ми запросили в студію двох мудрих жінок: пасторку єпископальної церкви з Вермонту й дослідницю в галузі еволюційної біології з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. Після паузи ви дізнаєтеся їхні думки.

Мартін уже знала їхні думки: «Вони — протилежні, бо інакше ви б їх не запросили». Звичайно, священиця скаже щось на кшталт: «Ми прийшли від Бога й до Бога повернемось», а вчена відповість їй: «Ми пішли від мавп і колись вимремо».

«Ну й нічого не доведуть, окрім того, що ми, глядачі, без хайпу вже нічого не хочемо дивитися!» — з досадою подумала Моніка.

— Моніко! — гукнув її Суреш.

Мартін озирнулася й побачила, як із-за рогу практично вибігає директор з електронної безпеки.

— Що таке? — здивувалася вона.

— Мені щойно телефонував єпископ Вальдеспіно, — задихано сказав він.

Моніка вимкнула звук.

— Єпископ дзвонив… тобі? А він не сказав, що робить узагалі?!

Суреш похитав головою.

— Я не питав, він не казав. Він питав, чи я можу одну річ перевірити на телефонних серверах.

— Не розумію.

— Ну, ти ж знаєш, ConspiracyNet зараз повідомляє, що хтось телефонував із палацу в музей Ґуґґенхайма щойно перед презентацією і просив, щоб Амбра Відаль додала Авілу до запрошених?

— Так. І я тебе просила це перевірити.

— От і Вальдеспіно теж. Дзвонив, просив влізти в комутатор і знайти запис того виклику, щоб з’ясувати, звідки саме в палаці телефонували — сподівався в такий спосіб спробувати дізнатися, хто ж це був.

У Мартін у голові мішалось: адже саме Вальдеспіно логічно було підозрювати першим.

— За даними з музею Ґуґґенхайма, — продовжив Суреш, — туди на рецепцію надійшов дзвінок із Королівського палацу в Мадриді ввечері незадовго до події. У них у телефонному журналі він зберігся. Але проблема в тому, що я перевіряв вихідні дзвінки з нашого комутатора за той самий час. — Він похитав головою. — А нічого нема. Як ніхто й не телефонував. Хтось видалив запис про той дзвінок до Ґуґґенхайма.

Мартін зміряла колегу довгим поглядом:

— Хто має доступ туди?

— Власне, саме про це мене й питав Вальдеспіно. То я сказав йому правду: що видалити таке міг директор з електронної безпеки, тобто я, — але я цього не робив. Єдина людина, яка має на це дозвіл і доступ до записів, — це командор Ґарса.

Мартін була вражена.

— Думаєш, це Ґарса туди вліз і видалив?

— Щось у цьому є, — сказав Суреш. — Як-не-як, обов’язок Ґарси захищати палац, тож тепер у разі розслідування вийде так, що нічого такого в палаці не було. Ми практично маємо підстави все заперечити. Видалення запису знімає з палацу підозри.

— Знімає?! — обурилася Мартін. — Але ж те, що телефонували, — очевидно! Амбра внесла Авілу в список! Адміністратор з музею підтвердить…

— Так, але тоді в нас виходить слово якоїсь панночки-адміністратора проти всього королівського палацу. У нас у записах немає — та й по всьому.

Однак такий шаблонний погляд Моніці здавався занадто оптимістичним.

— І ти все це розповів Вальдеспіно?

— Це ж просто правда. Я сказав, що незалежно від того, чи телефонував сам Ґарса, схоже на те, що він видалив цей запис заради захисту честі палацу. — Суреш трохи замислився. — Але коли я поклав слухавку, то згадав ще одне…

— І що ж?

— Теоретично, доступ на сервер є ще в однієї людини… — Суреш тривожно роззирнувся й пошепки продовжив: — Принц Хуліан має доступ до всіх систем!

— Ну це ж маячня якась! — подивилася на нього Мартін.

— Розумію, як це звучить, — сказав Суреш, — але принц тоді був у палаці, сам у своїх кімнатах. Він цілком міг зателефонувати, а потім зайти на сервер і прибрати дзвінок. Система дуже проста, а принц у техніці тямить більше, ніж багато кому здається.

— Сурешу! — обурилася Мартін. — Ти що, справді думаєш, ніби принц Хуліан, майбутній король Іспанії, особисто підіслав убивцю в музей, аби знищити Едмонда Кірша?

— Не знаю, — відказав той. — Кажу тільки, що таке можливе.

— А навіщо принцові Хуліану таке робити?!

— Не тобі питати. Пам’ятаєш, які чутки пішли, як писали, що Амбра проводить час із Едмондом Кіршем? Як він її до себе в Барселону возив?

— Ну вони ж працювали! Просто ділові стосунки!

— Політика — це про те, що на поверхні,