Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гупаю ще сильніше. Ітан вже повертає на тротуар, в напрямку мого дому. Так.
Я знаю, що мені робити.
Пальці обхоплюють віконну раму. Я напружую їх, барабаню ними, згинаю. Заплющую очі. І підіймаю її.
Холодне повітря обхоплює моє тіло так різко, що на мить завмирає серце; вихор закручує мій одяг, розтріпує його навколо мене. Звуки вітру забивають мені слух. Я наче заповнююся холодом, просякаюся холодом.
Але все одно я викрикую його ім’я, роблю це єдиним ревом; три склади, що зістрибують з мого язика, ніби гарматні ядра вилітають у зовнішній світ: І-та-не.
Чую, як на друзки розбивається тиша. Подумки уявляю, як здіймається зграя птахів, як зупиняються пішоходи.
А тоді, з наступним видихом, останнім видихом:
Я знаю.
Я знаю, що твоя мама — це жінка, про яку я говорила; я знаю, що вона була тут; я знаю, що ти брешеш.
Я хряскаю вікном, спираюся лобом на скло. Розплющую очі.
Він там, стоїть, заклякнувши, на тротуарі, одягнений в задовге пальто та закороткі джинси, пасма його волосся розвіває прохолодний легіт. Він дивиться на мене, дихання хмариться перед його обличчям. Я дивлюся на нього, мої легені здіймаються, а серце женеться зі швидкістю дев’яноста миль на годину.
Він хитає головою. І йде далі.
71
Я спостерігаю, доки він не зникає з овиду, мої легені здуваються, плечі опускаються, вихор прохолоди облітає кухню. То було найкраще, на що я спромоглась. Принаймні, він не втік додому.
Та все одно. Та все одно. Детективи прибудуть сюди з хвилини на хвилину. У мене є портрет — ось він, лежить долілиць на підлозі, підхоплений протягом. Я нахиляюся, щоб підняти його, підхоплюю мокрий халат.
Лунає дзвінок у двері. Литтл.
Я випрямляюсь, поспішаю до дверей, гупаю кулаком по зумеру, відводжу засуви. Дивлюся крізь матове скло. Здіймається тінь, виформовується в силует.
Аркуш паперу тремтить у руках. Не можу чекати. Тягнуся до ручки, обертаю її, прочиняю двері.
Це Ітан.
Я надто здивована, щоб привітатися з ним. Завмираю з аркушем, затиснутим між пальцями, у халаті, з якого мені на ноги ще скрапує вода.
Його щоки рум’яні від холоду. Йому варто підстригтися; волосся вже прикриває брови, закручується навколо вух. Його очі палають.
Ми дивимось одне на одного.
— Ви не можете отак просто кричати до мене, знаєте, — тихо каже він.
Це несподівано. Я не встигаю стримати ці слова:
— Я не знала, як по-іншому до тебе дістатись, — кажу я.
Вода скрапує мені на ноги, на підлогу. Я підбираю халат.
Панч риссю забігає до кімнати зі сходів, вирушає прямісінько Ітанові до ніг.
— Що таке? — питає хлопець, опустивши очі. Не можу зрозуміти: він питає мене чи кота.
— Я знаю, що твоя мама була тут, — кажу я.
Він зітхає, хитає головою.
— Ви… помішана. — Це слово виходить з його рота ніби на ходулях, ніби він раніше його не знав. Я не задумуюсь над тим, де він його почув. Чи в розмові про кого.
Я, у свою чергу, хитаю головою.
— Ні, — кажу я, і відчуваю, як губи вигинаються в усмішці. — Ні, я знайшла оце. — Підношу портрет йому до очей.
Він дивиться на нього.
У будинку тихо, чути лише, як Панч своєю головою треться об Ітанові джинси.
Я не зводжу з нього погляду. Він просто витріщається на малюнок.
— Що це таке? — питає він.
— Це я.
— Хто це намалював?
Нахиляю голову, роблю крок уперед.
— Можеш прочитати підпис.
Він бере аркуш. Звужує очі.
— Але…
Від дзвінка у двері зриваємося ми обоє. Голови різко повертаються до виходу. Панч відстрибує на диван.
Доки Ітан дивиться, я тягнуся до зумера, натискаю на нього. У передпокої чуються кроки, і в кімнату штормовою хвилею заходить Литтл, Нореллі ступає слідом.
Спочатку вони помічають Ітана.
— Що тут відбувається? — питає Нореллі, переводячи гострий погляд звужених очей з нього на мене.
— Ви сказали, що хтось проник у ваш дім, — каже Литтл.
Ітан дивиться на мене, ковзає поглядом на двері.
— Залишся, — кажу я.
— Ти можеш іти, — каже Нореллі.
— Стій, — гаркаю я, і він не рухається.
— Ви перевірили будинок? — питає Литтл. Я хитаю головою.
Він киває Нореллі, яка проходить через кухню, зупинившись біля дверей до підвалу. Розглядає драбину, потім переводить погляд на мене.
— Орендар, — кажу я.
Вона йде далі до сходів, не зронивши ні слова.
Я повертаюся до Литтла. Його руки сховані в кишенях; очі зосереджені на моїх. Я вдихаю.
— Стільки… стільки всього трапилось, — кажу я. — Спочатку я отримала… — мої пальці заглиблюються в кишеню халата й дістають звідти телефон, — …це повідомлення. — Халат зі сплеском ляпається на підлогу.
Я відкриваю електронну пошту, збільшую зображення. Литтл бере у мене телефон, тримає його своєю масивною долонею.
Поки він розглядає екран, я здригаюся — тут стало прохолодно, а без халату я одягнена лише у спальну футболку та спортивні штани. Моє волосся, я знаю, ніби клоччя, сплутане зі сну. Трохи ніяково. Так само, як і Ітанові, судячи з того, як він переступає з ноги на ногу. Біля Литтла він виглядає неймовірно делікатним, майже крихким. Хочеться обійняти його.
Детектив Литтл тицяє великим пальцем по екрану.
— Джейн Расселл.
— От тільки там не вона, — кажу я йому. — Гляньте на адресу електронної пошти.
Вгадайхтоанно@джімейл. ком, — обережно вимовляє він.
Я киваю.
— Фото зроблене сьогодні о 02:02. — Він дивиться на мене. — А надіслали його сьогодні о 12:11.
Я знову киваю.
— Ви коли-небудь раніше отримували листи з цієї електронної адреси?
— Ні, але ж ви хіба не можете… відслідкувати її?
Позаду мене озивається Ітан.
— Що там?
— Фотографія… — починаю я, але Литтл перебиває:
— Як хтось міг би пробратися до вашого дому? У вас немає сигналізації?
— Ні. Я завжди вдома. Для чого мені… — я замовкаю. Відповідь лежить у Литтла в руці. — Ні, — повторюю я.
— Що там за фотографія? — питає Ітан.
Цього разу Литтл дивиться на нього, прошпилюючи поглядом.
— Досить запитань, — каже він, і Ітан смикається. — Ти — туди. — Ітан підходить до дивана, сідає біля Панча.
Литтл ступає на кухню, до бічних дверей.
— Отже, хтось міг тут пройти. — Він говорить різко. Відмикає замок, відчиняє й зачиняє двері. Струмінь холодного повітря проноситься кімнатою.
— Хтось таки пройшов тут, — зазначаю я.
— Не вимикаючи сигналізацію, тобто.
— Так.
— У домі щось зникло?
Це мені на думку не спадало.
— Не знаю, — зізнаюся я. — Мої комп’ютер та телефон на місці, але можливо… Я не знаю. Не перевіряла. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.