Читати книгу - "Сестри крові"

рада й вислухала звіту послів. Умова, на яку вдалося переконати Хмельницького, виявилася дуже корисна для Львова, бо давала змогу визначити самим висоту викупу. Найперше, що зробили батьки міста й міщани, то поховали все найцінніше, особливо готівку, яка дивним дивом зникла ледь не зовсім. Таким чином можна було довести, що Львів не в змозі дати бажаної суми.

Розділ 13

Юліана: Оборона високого замку. Полон.

10—15 жовтня 1648 року

Передмістя горіли далі, хмари диму заволокли небо. Вистояли тільки бернардинський монастир, який мужньо захищали монахи, цільно стріляючи з рушниць та ллючи гарячу смолу, і Високий замок, всі інші фортеці були захоплені повстанцями. Гетьман заборонив здобувати місто, але все ж не мав аж такої влади над селянами, яких було ледь не вдесятеро більше за козаків. Без діла селянам сидіти не хотілося, а життя свого ніхто з них не шанував. Щоб якось їх зайняти, гетьман дозволив Кривоносові взяти Високий замок, але не дав для штурму гармат. Максим Кривоніс, хоч його рана так і не загоїлася, став готувати штурм.

Ми разом з Айзеком вирішили піти боронити замок, вважаючи, що там від нас буде більше користі, бо місту вже нічого страшного не загрожувало. Я перевдягнулася в ловецьке вбрання, прихопила шпагу й арбалет, Айзек — вила й два пістолі. Минаючи Ринок, бачили, як капітан вишколює міщан, навчаючи їх рубатися шаблею:

— Ударив — і відразу тягни руку назад! Ударив — руку назад! Інакше шабля може застрягнути. Не можна її добувати, смикаючи догори.

Міщанам за щит правила накривка з діжі, але шаблі були справжні. Дорогою ми стріли Каспера. Він сидів на колоді біля муру й ліниво водив бруском по мечу, який грав проти сонця сліпучими відблисками.

— Ви куди? — запитав, прискаливши око.

— На замок. Тут гейби вже нема роботи, — відказав Айзек.

— Так виглядає, що нема. А там буде?

— Дасться чути.

— Тоді я з вами.

Він гукнув своїх одчайдухів, половина з яких загинула на валах або ж лікувалася від ран, і ми всі разом подалися на замок.

— Щось ви сумний та невеселий, Каспере, — сказав Айзек дорогою.

— Нема з чого веселитися. Сарацинка моя віддала своєму Богові душу. Перекинувся на неї казан з гарячою смолою. Вона була попід муром, коли на мур тягнули того казана, бо чекали нового штурму. Хтось спіткнувся, казан перекинувся... вона й спеклася на чорне ябко. Ех... хоч і не було з нею з медом, а все ж таки шкода.

— А що — допікала вас?

— Ще й як. Ото бовкне дурницю і не договорює, а ти ходиш півдня з тим цьвочком у голові, і він тебе муляє, муляє. Врешті не витримуєш і намагаєшся довідатися, що то було. А вона дивиться на тебе, як на барана: «Ти про що?»

— Бо то я вам скажу, ми, чоловіки, завше мусимо добитися остаточної крапки в розмові. Але жінка може без тої крапки легко обійтися і взагалі за неї забути. Не побивайтеся. Ми ніколи не буваємо щасливі. Наше щастя — це лиш мовчання нещастя.

До замку ми дісталися з північного боку, звідки нас не було видно. На дитинці сховалося чимало люду й з Підзамча, і з Підгороддя, незважаючи на те, що не було там достатніх запасів їжі й води. Обороняли замок дві сотні міщан, яких зібрали на Ринку й які раніше час від часу вправлялися в стрілянні й уміли послугуватися мушкетами, але ніхто ними не верховодив, бо капітан чкурнув з міста, і тепер вони блукали, як неприкаяна отара. Окрім тих двохсот ще крутилася купа всілякої галайстри, озброєної шаблями. Усі ці молодці були добряче голодні й, замість боронити замок, потрошили кошики та бесаги втікачів, а до того ще водою шинкували, продаючи її дорожче за питний мед. Оборона замку мала триматися також на п’ятдесяти вояках і кільканадцяти замкових слугах, якими командував бурґграф Іван Братковський, та ще на сотні драгунів Мацея Рибінського, якого заздалегідь вислав до замку Ярема Вишневецький. У міру наближення ворога, щораз більші натовпи передміського люду, селян і шляхти з ближніх сіл почали ховатися за мурами замку. Коли переповнене місто зачинило нарешті свої ворота перед утікачами, решта кинулася до замку, силою торуючи дорогу. Бурґграф Братковський наказав приймати всіх, скільки тільки місця вистачило. Більшість утікало голими й босими, не прихопивши з собою найнеобхіднішого, хоча ворог ще не йшов на приступ. Тиснява, крик, плач спричиняли ще більшу паніку. Так ото набилося на замковий дитинець до восьми тисяч поляків, русинів, євреїв і вірмен, а між ними багато жінок з дітьми.

Ми з Каспером та Айзеком оглянули дитинець і оборонний мур. Було видно, що замок довго не втримається.

— Замок має подвійну браму, доволі міцну і в доброму стані, але все інше ще влітку перебувало в жахливому занепаді, — розповідав Каспер. — Усі дерев’яні частини замку прогнили разом зі сходами, підлогою і ґанками, й позападалися, на мурах з’явилися тріщини. В шляхетській вежі, де тримали ув’язнених шляхтичів, завалився дах. Але в червні, коли стало зрозуміло, що треба чекати облоги, взялися за розум і багато чого направили. З королівського арсеналу привезли сюди запаси різної зброї та амуніції до чотирьох замкових гармат. Не забули про скромні запаси харчів. Але одна біда не була ліквідована. Завалену криницю не вдалося очистити. В замку нема води. Є джерело в підніжжі гори з північного боку. Ото звідти й носять воду під прикриттям кущів та дерев.

Воду носили й наливали у діжки. У повітці під дашком стояли бочки з порохом, поруч двоє порохарів-циган перетирали деревне вугілля якомога дрібніше, а трохи далі в ямі спалювали на вугіль деревину. Айзек узяв жменю пороху, розтер між пальцями, висипав назад і запитав:

— Скільки й чого ви даєте?

— Три чверті селітри, одна чверть сірки й вугілля.

— А з чого вугілля?

— З осики й берези, пане. Вільха закінчилася. Це для гармат, а для мушкетів селітри даємо більше, а вугілля менше.

— Намішайте мені бочівку пороху так, аби було дві третини селітри й по пів третини сірки та вугілля.

— То не буде добре, пане, — похитав головою старий порохар. — Така суміш ні