Читати книгу - "Сестри крові"

великими гурмами розташувалася у полях, хоча перед тим дехто й очі боявся звести набік. Уздовж дороги в межах козацького табору виднілися ятки з різними товарами, якими торгували вірмени та євреї, що супроводжували військо з самої Січі або приєдналися дорогою, там же порядкували скупники, яким козаки й татари спродували свої трофеї. За ятками вабили пияцьке око нашвидкуруч склепані шинки з довгими віхами, звідтіля лунали музика і співи. Біля церкви Святого Петра посли вислали до Львова Мокрського і Радковича з повідомленням, що Хмельницький не хоче знизити суму викупу. В гетьманській господі послів прийняла козацька старшина: гетьманів особистий писар Іван Виговський, полковники Остафій Гоголь, Матвій Гладкий, Іван Богун, Мартин Небаба, Петро Головацький, Іван Чорнота, Максим Кривоніс та інші. На столах красувалися горілка, вуджене м’ясиво й сало, квашені огірки й житній хліб. Посли вже добряче скучили за м’ясом, тож радо гостилися, а козаки з захватом розповідали, як без будь-якої поважної причини коронне військо ганебно втікало з-під Пилявець, як козаки знайшли в таборі великі статки, самих лише возів з майном нарахувавши шість тисяч чотириста шістдесят, як булаву його мосці князя Домініка знайшли в кареті й зараз же показали її послам. Булава була велика, позолочена, обсаджена туркусами[45] і ясписами[46], однак ціна їй була лише сто твердих талярів, як визначив вірменин Захнович.

— Та ми, як на те прийдеться, — казав полковник Небаба, — готові на поміч собі запросити в майбутній війні турецького султана. І князя Вишневецького, де б він не був, хоч і в самому Ґданську, дістанемо. Бо вся провина лежить на ньому, що досі трактати не відбулися.

— Еге ж, — підтакував Кривоніс, — коли дійдемо до Вісли, то наготуємо чайки й попливемо ними до Варшави, а тоді й далі, якщо не будемо уконтентовані[47].

— Хочу нагадати панам послам, — промовив Виговський, — що козаки разом з королівською армією воювали з турками під Хотином, ходили в дику Московщину, боронили Річ Посполиту від татар. А за ті добродійства вороги відплатили нам чим? Стратами на смерть, руйнуванням домів, мордуванням селян, ґвалтуванням жінок і дочок. Ну, а тепер терпіння урвалося: прийшла година помсти.

— Уже минули ті часи, коли нас сідлали ляхи нашими людьми, християнами, — додав Іван Богун. — Були для нас сильні драгунами, тепер ми їх не боїмось. Дізнали під Пилявцями, що то за ляхи: не ті вже се ляхи, що перед тим бували та били турка, москву, татар, німців, — не Жолкевські, не Ходкевичі, не Конецпольські, не Хмілецькі, але Тхожовські та Заєнчковські. Діти, в залізо поубирані, померли од страху, скоро нас узріли.

З вулиці долинули галас і метушня, пролунало іржання коней. «Гетьман!» — гукнув знадвору вартовий, і на подвір’я в’їхав Хмельницький. Усі полковники вийшли йому назустріч, наказавши послам залишатися на місці. Першим до кімнати увійшов Тугай-бей з калгою[48] й Піріс-агою[49], вони привіталися з послами за руку, а за ними — Хмельницький зі своїми полковниками, кожен з яких тримав у руці позолочену булаву, оздоблену камінцями. Вмощуючись за столом, пустили на перші місця татар. Очевидно, Тугай-бей уже добре знав причину приїзду послів, а однак гетьман через військового тлумача ще раз її озвучив, мабуть, щоб і полковники почули. Тугай-бей кивав головою, а коли гетьман скінчив, сказав з роздратуванням:

— Я у всьому покладаюся на волю гетьмана, мого давнього товариша. Але львів’яни завдали великої шкоди моїм воякам. Убили мого близького родича. І ви вважаєте, що я повинен вам це вибачити? Ні, я за таке нещадно мщуся! Навіть якби ви найглибше в землю закопались, усе одно я буду вас шукати й добувати, а добувши, відплачу за свою кривду! Я втратив чимало своїх вояків від ваших рук. — Він люто супив брови й кидав гнівні позирки. — Ви не вмієте тримати слово. Я відпустив Сенявського під його обіцянку сплатити викуп. І де він? Утік, залишивши ваше місто напризволяще!

Тлумач Христоф Захнович, попросивши дозволу, відповів Тугай-беєві татарською:

— Тут варто уточнити, що коли й загинули татари під час штурму, то сталося це під час оборони, на яку кожна людина має право від народження, а помсту й відплату треба віддати в руки Господа Бога. А сили наші ще не пропали, якщо треба, то будемо боронитися до останку.

Тугай-бей на ці слова аж заскреготів зубами.

— Боронитися? Та ви ще не бачили справжнього штурму! Ще жодна гармата не заговорила до вас мовою смерті й руйнування! Дякуйте своєму покровителю, а моєму братові Богдану Хмельницькому. Якби не він, місто ваше полягло б у румовищах. Слово треба тримати. Якщо Сенявський утік, то заплатите за нього!

Посли стали виправдовувати Сенявського та переконувати, що той свою обіцянку виконає.

— Брешете! Він уже, мабуть, за Віслою. Утік, як щур. Але я нікому не вибачаю своїх кривд.

— Ми готові заплатити викуп, — промовив Вахлевич, — проте місто зазнало великих втрат. Нам уже довелося збирати контрибуцію на оборону, на що пішла майже вся готівка. Але її підступно забрав Вишневецький і втік.

— О, ще одна підла душа! — вигукнув Тугай-бей. — Але нічого — ми і його дістанемо.

— Я хочу сказати, — продовжив Вахлевич, — що оскільки готівки майже нема, то ми могли б компенсувати її товарами. Ми готові віддати все, що в нас є. Але стільки, як ви просите, зібрати нам несила після втечі всіх заможніших мешканців. Отже, просимо під милий Біг, аби ви обрали своїх комісарів, які перевірять нашу спроможність заплатити викуп.

Хмельницький досі не втручався у цю розмову, але тут нарешті озвався:

— Гаразд. Місто дасть таку суму в готівці, сріблі й товарах, на яку спроможне. Ми оберемо комісарів з-поміж козаків і татар, які припильнують збирання викупу.

О четвертій пополудня повернулися посли з комісарами. Дорогою Лукаш сказав:

— Так виглядає, що пан Єремія Вишневецький нам велику послугу зробив, покинувши місто. Бо якби лишився, то жодний викуп уже б не допоміг — козаки з татарами взяли б місто, перед тим розгромивши його з гармат. Бо ж прецінь князя ми б нізащо не погодилися видати.

Посли визнали його рацію.

Для перегляду товарів разом з ними поїхали полковник Петро Головацький, татарин Піріс-ага та кілька інших осіб, які пізніше жили в місті цілих два тижні, поки збирали викуп і складали начебто за заниженою, а насправді за завищеною ціною товари.

Знову зібралася