Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Третя третина знову була мілка, з брунатною, каламутною водою. Там було повно водоростей, вертлявих вугрів і грузького мулу, який чавився поміж пальцями ніг, наче зубна паста.

Близнюки самі плавали тепер, як тюлені, і кілька разів уже перепливали під наглядом Чако ріку туди й назад; поверталися, ледь дихаючи і косячи очима від напруги, з камінцем, прутиком або листком у руці: то був речовий доказ, який свідчив про перемогу. Проте середина поважної ріки і протилежний берег були явно не тим місцем, де варто тинятися, бавитися чи вивчати щось нове дітям. Еста з Рахеллю визнавали за другою і третьою третинами Міначала право на відмінність, на яке ті цілком заслуговували. Так чи так, переплисти на той берег було нескладно. От переправити туди човен з речами (щоб можна було (б) приготуватися готуватися бути готовими) — завдання значно складніше.

Близнюки глянули понад рікою очима старого човна. Дому Історії з місця, де вони стояли, не було видно. Там, у самому осерді закинутого каучукового маєтку, за прибережними мочарами, була лише темрява, що набрякала час до часу сюрчанням цвіркунів.

Еста й Рахель підняли невеликий човен і піднесли до води. Вигляд у нього був здивований, немов у сивої рибини, яка з глибочіні піднялася на поверхню, бо вкрай потребувала сонячного світла. Його, можливо, треба буде вискоблити і почистити, оце й усе.

Двійко щасливих сердець зметнулися кольоровими повітряними зміями у блакитне небо. Та тут усередину неспішним зеленим шепотом забулькотіла ріка (разом з рибою, небом і деревами).

Старий човен повільно опустився і ліг на шостий східець.

Серця пари двояйцевих близнюків опустилися разом з ним і лягли східцем вище.

Спостерігаючи це видовище, глибокоплавні риби прикривали плавцями роти і тихо посміювалися вбік.

Разом з рікою в човні спливла біла човнова павучиха, трохи поборсалася і втонула. Її біла яйцева камера розірвалася передчасно, і гладеньку поверхню зеленої води всіяла добра сотня крихітних павучків (залегких, щоб потонути, і замалих, щоб попливти); тепер течія мала віднести їх до моря. А далі — до Мадагаскару, щоб започаткувати там новий вид малаяльських плавучих павуків.

Невдовзі близнюки ніби за домовленістю (хоч насправді не перекинулися ані словом) заходилися мити свою знахідку в ріці. Павутина, грязюка, мох і лишайник поволі пливли геть. Чистий човен вони перевернули догори дном і вдягнули собі на голови. Ніби спільний, один на двох, капелюх — щоправда, мокрий, бо з нього знай скрапувала вода. Еста висмикнув з землі червоний прапор.

Невелика процесія (прапор, оса і човен-на-ніжках) рушила добре знайомою стежиною поміж кущами. Вона обходила зарості кропиви, рови і мурашники. Обігнула глибоке провалля кар’єру, де колись добували латерит, а тепер мріло тихе озеро зі стрімкими помаранчевими берегами і густою, в’язкою водою, яку вкривала блискуча плівка зеленого баговиння. Зрадлива смарагдова лука, де множилися москіти і водилася тлуста риба, до якої годі було доступитися.

Стежина, що бігла повздовж ріки, незабаром вивела їх на невелику порослу травою галявину, зусібіч оточену купками дерев; тут росли кокосові пальми, горіхи акажу, манго, білімбі. На краю галявини, спиною до ріки, стояла приземкувата хатина з обмазаними глиною стінами з уламків латериту й дахом під пальмовим листям, який опускався мало не до самої землі, ніби прислухаючись до шепоту, що доносив йому всілякі підземні таємниці. Низькі стіни хатини були того ж кольору, що й земля, на якій вона стояла; здавалося, та оселя постала там завдяки такому собі будівельному насінню: спочатку його просто кинули в ґрунт, а потім воно проросло прямовисними земляними ребрами, що зімкнулися над головою. На маленькому подвір’ї, обгородженому тином з пальмового листя, росли три розхристані бананові дерева.

Човен-на-ніжках наблизився до хатини. Біля дверей висіла незапалена оливна лампа; стіна за нею почорніла від сажі. Двері були прочинені. Всередині панували потемки. На порозі з’явилася чорна курка. Вона зиркнула надвір, а тоді повернулася назад: візит човна-на-ніжках залишив її цілковито байдужою.

Велюти не було вдома. Вельї Паапена — також. Але хтось таки був.

Зсередини долинав і розкочувався самотнім ехом по галявині чоловічий голос.

Той голос викрикував одні й ті самі слова, знов і знов; раз по раз він підносився на регістр вище, а тому звучав дедалі істеричніше. То було прохання до гуаяви, яка збиралася скинути перестиглий плід на землю і наробити там гною.

Па пера-пера-пера-перакка,

енде парамбіль тоораллей.

Четенде парамбіль тоорікко,

па пера-пера-пера-перакка.

(Люба гуа-гуа-гуаяво,

не паскудь у мене, будь ласкава.

Напаскудь о-он там, у мого брата,

люба гуа-гуа-гуаяво.)

Кричав Куттаппен, старший брат Велюти. Нижче пояса він був паралізований. День за днем, місяць за місяцем, поки брата не було дома, а батько працював, Куттаппен лежав на спині і дивився, як минає його молодість, не завдаючи собі клопоту бодай на хвилинку зупинитися і привітатися. Від світання до смеркання він знай лежав і прислухався до тиші, що панувала під купками дерев навколо, з самою лише бундючною чорною куркою до товариства. Куттаппен сумував за своєю матір’ю, Челлою, яка померла в тому ж кутку хатини, де сьогодні лежав він. Її смерть кашляла, харкала, пекла в грудях і спльовувала мокротиння. Мамині ступні, пригадував Куттаппен, померли ще раніше, задовго перед нею самою, і це тоді впало йому у вічі. Він бачив, що шкіра на них зробилася сіра і безживна. Дуже страшно було спостерігати, як смерть поволі повзе нею догори, дедалі вище й вище. Тепер Куттаппен пильно стежив уже за своїми занімілими