Читати книгу - "Бог Дрібниць"

походжав би гордовито, ніби молодий півень, аєменемським базаром, вихваляючись, як переплив ріку з серпом у зубах (відчуваючи на язику кислий металевий смак). Як на секунду поклав його на землю і став навколішки, щоб змити зі свого «позиченого» ока річковий пісок (іноді, особливо у дощові місяці, ріка несла немало мулу), коли раптом уловив легенький повів диму від сигари. Як тут-таки схопив серп, рвучко обернувся і метнув його на той запах, навіки пришпиливши привида до стовбура. Й усе це — одним-єдиним плавним, дужим рухом.

Доки він зрозумів, яку роль відведено йому у задумі Історії, було вже запізно повертатися назад своїми ж таки слідами. Він власноруч позмітав з землі відбитки своїх ніг. Задкуючи поповзом з віником у руках.

Тим часом на фабриці знову шулікою впала долі тиша й аж загусла навколо близнюків. Проте цього разу то вже була інакша тиша. Тиша старої ріки. Тиша Рибальського Люду і воскових русалок.

— Але комуністи не вірять у привидів, — мовив Еста, ніби допіру вони тільки те й робили, що обговорювали різні способи вирішити проблему привида. Їхні розмови нагадували гірські потічки: іноді жебоніли собі кам’яним руслом, а іноді пірнали під каміння. Часом люди їх чули. А часом — ні.

— То ми станемо комуністами? — запитала Рахель.

— Може, й так.

Еста Практичний.

Звіддалік долинули присмачені крихтами від торта голоси та кроки. Надходила синя армія, і товаришам довелося поспішно скріпити печаттю свою таємницю.

Тож її було замариновано, запечатано і відкладено на зберігання. Червону, обрисами схожу на зелене манго таємницю у чані. Згори за всім наглядав Сович.

Тоді ж було розроблено і погоджено Червону Програму Дій. Вона полягала у таких кроках:

товаришка Рахель іде на пообідній сон і тихенько лежить, аж засне Амму;

товариш Еста шукає прапор (яким змусили помахати Крихітку-кочамму) і чекає її біля ріки, а далі вони

готуватимуться готуватися бути готовими.

Покинута напризволяще дитяча фейська сукенка (наполовину промаринована) штивно стояла сама по собі на підлозі посеред затіненої спальні Амму.

Повітря надворі було ясне, спекотне і сторожке. Рахель у своїх аеропортних панталончиках в тон сукенці лежала з широко розплющеними очима біля Амму. Бачила квітковий візерунок, що відбився на щоці в Амму з вишитої блакитним хрестиком стебнованої ковдри. Чула вишитий блакитним хрестиком пополудень.

Неквапний вентилятор під стелею. Сонце за шторами.

Жовту осу, яка по-осиному люто, з загрозливим «дз-з-з» атакувала шибку.

Недовірливе підморгування ящірки.

Курчат, які, високо підносячи ноги, походжають подвір’ям.

Шерехтіння сонця, яке сушить випраний одяг і білизну. До хрускоту просмажує білі простирадла. Робить цупкими накрохмалені сарі. Кремові, з золотом.

Червоних мурах на жовтому камінні.

Розігріту корову, якій гаряче. Му-у. Десь віддалік.

І запах хитрого, пришпиленого серпом до каучукового дерева привида-англійця, який гречно випрошує сигару.

«Е-е… вибачте, у вас часом не знайдеться… е-е… сигари?»

Голосом доброї вчительки.

О Господи.

Й Есту, який чекає на неї. Біля ріки. Під мангустиновим деревом, яке привіз із Мандалая преподобний Е. Джон Іпе.

Стривайте… А на чому це Еста сидить?

На тому, на чому вони завжди сидять там, під мангустином. На чомусь сірому і посивілому. Порослому мохом і лишайником, наполовину задушеному папороттю. На чомусь, що вже приглянула собі земля. Це не колода. І не камінь…

Не встигла Рахель додумати цю думку, як підхопилася і побігла.

Через кухню, повз Кочу-Марію, яка міцно спала. Така товстозморшкувата, наче носоріг у фартуху з оборками, який випадково забрів туди та й заснув.

Повз фабрику.

Протупотіла босоніж зеленавою спекою, з жовтою осою за плечима.

Товариш Еста був на місці. Під мангустиновим деревом. З червоним прапором, устромленим в землю збоку. Пересувна республіка. Близнюча революція з зачосом.

То на чому ж він сидів?

На чомусь порослому мохом і схованому під папороттю.

Якщо постукати, то почуєш лункий, порожній усередині звук.

Тиша то зривалася в піке, то ширяла вгорі, то стрімко шугала вниз, то петляла вісімками.

Всипані самоцвітами бабки шмигали у повітрі, наче пронизливі дитячі голоси під сонцем.

Пальці звичайного пальцевого кольору заходилися боротися з папороттю, відсувати каміння, розчищати шлях. Потім спітніло намацували край, за який можна було б учепилися. «Раз-два!» — і…

Все може змінитися за один день.

То таки був човен. Невеликий дерев’яний валлом.

Човен, на якому сидів Еста і який знайшла Рахель.

Човен, яким переправлятиметься через ріку Амму. Щоб уночі любити того, кого її діти любили вдень.

Човен такий старий, що пустив коріння. Майже.

Стара сіра човнорослина з човноквітами і човноплодами. З плямою пожухлої трави з обрисами човна під сподом. З цілим човносвітом, який тепер квапливо розбігався хто куди.

Темний, сухий і холоднавий. Тепер уже без даху над головою. Та ще й сліпий.

Білі терміти — дорогою на роботу.

Білі сонечка — дорогою додому.

Білі жуки, що зариваються в ґрунт, подалі від світла.

Білі цвіркуни зі скрипочками білого дерева.

Сумна біла музика.

Біла оса. Мертва.

Біла крихка зміїна шкіра, яка збереглася у темряві, але розсипалася під сонцем.

Та чи стане він у пригоді, цей маленький валлом? Може, він надто старий? Надто мертвий? А може, Аккара — то для нього задалеко?

Двояйцеві близнюки кинули оком через свою ріку.

Міначал.

Сіро-зелена ріка. У ній риби. Небо і дерева. А ночами ще й щербатий жовтий місяць.

Коли Паппачі був ще хлопчиком, якось під час бурі у неї впало старе тамариндове дерево. Лежало там досі. Гладкий стовбур, уже давно без кори, почорнілий від невпинного потоку зеленої води. Неплавнúй плавник.

Десь до третини своєї ширини ріка була їм другом. Доки не починалася Справжня Глибина. Вони добре знали слизькі кам’яні східці (числом тринадцять), за якими починався в’язкий намул. Знали водорості, що їх приносила пополудні з комаракомських заводей зворотна течія. Знали дрібнішу рибу. Пласку дурненьку паллаті, сріблястого парала, хитрющу вусату коорі; іноді траплявся й карімін.

Тут Чако навчив їх плавати (плюскатися без підтримки навколо неосяжного дядькового черева). Тут вони відкрили для себе уривчасту розкіш підводного пердіння.

Тут вони навчилися рибалити. Нанизувати звивистих багряних черв’яків на гачки вудок, які зі струнких стебел жовтого бамбука зробив для них Велюта.

Тут вони опанували мовчання (наче діти Рибальського Люду) і вивчили барвисту мову бабок.

Тут вони навчилися чекати. Стежити. Снувати думки, проте їх не озвучувати. І блискавично реагувати, коли гнучкий жовтий бамбук дугою вигинався вниз, до води.

Тож першу третину ріки вони знали непогано. От інші дві третини — вже гірше.

Друга третина починалася разом зі Справжньою Глибиною. Течія там була бистра