Читати книгу - "Таємна історія"

— Господи Всемогутній, — здригнувся Френсіс, — я й досі не можу ходити до ванної в Генрі. Замазані кров’ю кахлі. Небезпечна бритва Генрі погойдується на кілочку. Ми всі в синцях та подряпинах.

— У найгіршому стані був Чарльз.

— Господи, та він же весь був утиканий колючками.

— Ще й той укус.

— Ти в житті такого не бачив, — говорив Френсіс. — Коло сантиметрів із десять і вдавлені одмітини зубів. Пам’ятаєш, що на це сказав Банні?

Генрі розсміявся.

— Так, розкажи йому.

— Ну от, сидимо ми всі там, а Чарльз розвернувся по брусок мила. Я не бачив, що позаду Банні. Мабуть, він стояв і зазирав у двері. Тож раптом він як видасть, по-діловому так: «А я дивлюся, той олень дебело так погриз твою руку, Чарльзе».

— Якийсь період він отак стовбичив у дверях і коментував усе підряд, — продовжив Генрі. — А потім раз — і його вже ніде не видно. Мене збентежило те, як несподівано зник Банні, але я радів, що він уже не плутався під ногами. Справ було багато, а часу — мало.

— А ви не боялися, що він кому-небудь про вас розкаже?

— Кому? — Генрі звернув на мене обличчя, позбавлене емоцій.

— Мені. Меріон. Кому-небудь.

— Ні. В той момент у мене не було підстав думати, що він зважиться на щось таке. Ти ж розумієш, він ходив з нами на аналогічні спроби. Тому наш зовнішній вигляд навряд чи був настільки ж приголомшливим для нього, як міг би стати, наприклад, для тебе. Усе відбувалося в абсолютній секретності. Кілька місяців він лишався разом із нами. Хіба він міг кому-небудь усе розповісти, але не пояснити при цьому всього, не виставити себе дурнем? Джуліан знав, що ми намагалися зробити, але все одно я лишався переконаним, що Банні не стане з ним говорити на цю тему, доки не вирішить цього питання з нами. Сталося так, як я й гадав.

Він на хвилину замовк і прикурив сигарету.

— Сонце практично зійшло, а кінця-краю нашій халепі не було видно… на порозі досі лишалися криваві сліди, хітони валялися там, де ми їх поскидали. Двійнята начепили якийсь мій старий одяг і заходилися мити ґанок та салон автомобіля. Я знав, що хітони потрібно спалити, але розводити велике багаття на задньому дворі геть не кортіло. Усередині теж не можна — спрацює протипожежна сигналізація. Моя хазяйка постійно попереджала, щоб я й не думав користуватися каміном, але я підозрював, що насправді той у робочому стані. Я ризикнув, і нам пощастило — він працював.

— Від мене толку було мало, — промовив Френсіс.

— Ще б пак, мало, — сердито пригадав Генрі.

— Я нічим не міг зарадити. Здавалося, мене от-от виверне. Тому я пішов спати в кімнату Генрі.

— Гадаю, ми всі б із задоволенням пішли спати, але комусь треба було поприбирати, — відказав Генрі. — Двійнята повернулися близько сьомої. А я все ще страшенно мучився з ванною. Спина Чарльза була схожа на подушечку для голок, настільки багато колючок із неї стирчало. Певний час ми з Каміллою намагалися дати цьому раду, орудуючи пінцетом. Потім я пішов домивати ванну. Найгірше було позаду, але через страшенну втому в мене буквально злипалися очі. Рушники були більш-менш (ми намагалися ними не користуватись), але де-не-де по них мазнули кров’ю, тому я вкинув їх у пральну машину впереміш із милом. Двійнята заснули на розкладному ліжку в задній кімнаті, я посунув Чарльза й відключився.

— Чотирнадцять годин, — проказав Френсіс. — Я ніколи в житті так довго не спав.

— Я теж. Наче мертвий. Без сновидінь.

— Ось тільки послухай, як ми випали з часу, — розповідав Френсіс. — Коли я пішов спати, саме сходило сонце. Мені здалося, що я прокинувся, ледве склепивши очі. Розплющую їх, а надворі темно, дзвонить телефон, і я не маю ані найменшої гадки, де перебуваю. Він усе дзвонив і дзвонив, нарешті я підвівся і якось пробрався в коридор. Хтось проказав: «Не бери», — але…

— Що стосується телефонних дзвінків, ти унікум. Ніколи не бачив таких людей, — озвався Генрі. — Навіть коли ти в гостях.

— А що мені лишалося робити? Нехай би так і дзвонив? Хай там як, але я підняв слухавку. На протилежному кінці весело, немов який жайвір, цвірінчав Банні. Леле, ми четверо такі вгашені приперлись, а ще практично перетворилися на зграйку нудистів, ну й, крім того, чи не зганяти б нам усім у Brasserie й не повечеряти разом.

Я аж випростався на стільці:

— Агов, заждіть, хочете сказати, що це той вечір, коли…

— І ти прийшов, — кивнув, закінчивши речення за мене, Генрі. — Пам’ятаєш?

— Звісно, — чогось зрадів я, певно тому, що нарешті трибки нашої спільної історії закрутилися в такт. — Аякже. Я перестрів Банні, коли він саме йшов до вас.

— Ти вже мені пробач, але нас дуже подивувала твоя поява того дня, — проказав Френсіс.

— Тобто мені здається, що він сподівався дочекатися, коли ми з ним лишимося на самоті, й порозпитувати про наші пригоди, але він міг потерпіти, — пояснив Генрі. — Не забувай, що наша зовнішність не повинна була його здивувати так, як насправді могла б. Ти ж розумієш, що він уже бачив схоже раніше, коли ми… допоможеш мені дібрати слово?

— …коли ми, заблювавши все навколо, — запропонував Френсіс, — валялися в болоті й поверталися додому під ранок? На нас була кров, і він міг ламати голову над тим, як саме ми вбили оленя, та все ж таки…

Мені з ніяковістю пригадалися «Вакханки»: ратиці, закривавлені ребра, м’ясне шмаття, розвішане по смерековім гіллі. У грецькій мові для цього навіть існувало окреме слово — ωμοφαγια[113]. Раптом у пам’яті все прояснилося: я заходжу до квартири Генрі, бачу всі ці втомлені обличчя… єхидне привітання Банні: «Χαĩρε, оленевбивці!»

Того вечора всі ніби принишкли, сполотніли, але не сильніше, ніж люди, що страждають від тяжкого похмілля. Тільки Каміллин ларингіт здався незвичайним. Казали, що минулого вечора налигалися як свині, що Камілла забула светра вдома й застудилася, повертаючись до Північного Гемпдена. Надворі стемніло й лив дощ. Генрі дав мені ключі від машини й попросив сісти за кермо.

Через негоду в п'ятничний вечір Brasserie був майже безлюдним. Ми їли грінки по-валійськи і прислухалися до зливи, яка шмагала в поривах вітру по даху. Ми з Банні пили віскі та гарячу воду, решта — чай.

«Що, марудить, βάκχοι?[114]» — хитрим голосом поцікавився Банні, коли офіціант пішов геть, отримавши від нас замовлення алкоголю.

Камілла скривилася йому у відповідь.

Після вечері ми подибали до