Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

– Пустіть мене! – виривався Іван. – Дайте нам закінчити!

Гарун повалив Мирона й притиснув його до землі.

– Що це ти собі надумав, полковнику? З капітаном стосунки з’ясовувати? З глузду з’їхав, старий бовдуре?

– Відчепися від мене! То тільки наше, – прохрипів Мирон.

– З того дня, як ми почали, вже не існує наше, ваше, моє, твоє. Є тільки одне – спільне, яке ви своєю дурною бійкою руйнуєте. Ще не вистачало, аби хто почув і викликав міліцію.

– Хай викликають. Мені байдуже, – сказав Мирон і зітхнув.

Він втомився. Втомився битися з молодим Принципом, з підступним ворогом, з системою, яка гнала на забій кращих синів батьківщини. Він відчував, що вже не той, яким був ще десять років тому. І це його бентежило, адже полковник знав, що за фізичною втомою завжди йде втома душевна. Він боявся втратити силу духу, бо без неї його життя нічого не вартувало.

Принцип теж заспокоївся. Він витер рукою кров, що заливала його сорочку, і взяв у Нечипайла хустину, яку той простягнув другові. Іван підійшов до Мирона й Гаруна й сів біля них.

– Що зроблено, того вже не повернути, – сказав він Євгенові, ігноруючи присутність Гаруна. – Вставай, полковнику! Йдемо у дім.

Мирон перевернувся на спину, подивився одним оком на Принципа, зловив його руку і підвівся.

Вони йшли до будинку, спираючись один на одного і мовчки розмовляючи про своє.

«Я тобі цього не пробачу. Тепер ми вже ніколи не будемо, як раніше». – без слів кричав Принцип.

«Ми все зробили правильно. То був наш єдиний шанс, котрий випадає лишень один раз», – мовчанням відповідав йому полковник СБУ Мирон.

Восени того другого року війни в країні почалися жахливі та неприємні речі. Вони спонукали до висновків та розслідувань, адже наводили страх не на простих громадян, а на так звану політичну і управлінську еліту країни.

То один прокурор впаде з балкона і двірники декілька днів по тому відмиватимуть сліди крові й кишок від асфальту. Суддя вийде з суду, а його збиває машина й тягне за собою ще метрів зо триста. Високого чина з МВС заскочить чоловік його коханки й розстріляє з рушниці обох. Колишній керманич одного з поважних відомств колишнього режиму, який і за режиму нинішнього зміг влаштуватися, отруюється в фешенебельному ресторані й помирає до приїзду швидкої, а директор того закладу стоятиме на колінах перед слідчим і клястиметься усім святим, що в нього завжди виключно свіжі продукти. Міністр чи то його заступник сідають у службове авто і зникають у невідомому напрямку. Парламентський лобіст олігархів, плаваючи у тихих водах свого заміського басейну, топиться без видимої на те причини, а його вдова – уся в діамантах, тату і силіконі, слізно клянеться, що її тепер уже покійний чоловік був не просто гарним пловцем, а справжнім професіоналом. «Бідний та чесний податківець», у якого вправна дружина, чи то мама, чи теща займаються бізнесом, а він такий собі фанатик-патріот, що живе за їхній рахунок та віддано служить народові, сідає у своє авто класу люкс, теж, до речі куплене й зареєстроване на дружину-маму-тещу, а за мить воно розлітається на купу шматків від вибуху, і його ховають на центральній алеї центрального кладовища у закритій труні, а керівництво виголошує гучні промови про віддану службу покійного. Молодий, проте завзятий гвинтик виконавчої влади, якому тільки-но виповнилося 30, але вже розікрав на усі 50 суворого режиму, раптом стає жертвою свого коханця, який встромлює йому ножа в самісіньке горло. Депутат, що сидить у Верховній Раді з діда-прадіда й змінив уже з десяток партій, фракцій, ідеологій, гасел та виборчих округів, раптово хапається за серце, його везуть до Феофанії, а далі на маленький приватний чартерний літак до Німеччини. Проте той літачок так і не долітає, розбиваючись об Карпатські гори, що сумно дивляться в безкрає синє небо. Генерал із широкими лампасами і таким самим пузом, що має перебувати в зоні АТО, але перебуває на прекрасному італійському острові Капрі – притулку пенсіонерів-мільйонерів, ходить цілий день крамницями і розплачується готівкою та платиновими картками за Бріоні, Прада, Ерме, Шанель, Луї Віттон, аж раптом до нього підбігає малий італієць років чотирнадцяти та висмикує з рук гаманець. Генерал біжить за ним слідом, кричить і кличе поліцію, а вулиці там вузькі та круті, адже острів той весь у горах, і тут цей «воїн» падає, спіткнувшись об чиюсь навмисне виставлену ногу, й б’ється головою об каміння, та так, що вже їде додому як Вантаж-200.

Україна розділилася у своєму ставленні до таких випадків. Переважна більшість громадян якщо відкрито й не підтримували такі дії невідомих, то про себе тішили своє его, адже, врешті-решт, Бог усе бачить і карає тих, хто впродовж десятиліть набивав власні кишені за рахунок зубожіння українців. Був ще невеличкий відсоток тих, хто тільки-но ступив на хитку, проте таку манливу дорогу корупції, і вони причаїлися, розуміючи, що не варто випробовувати долю. Щонайменше в той час, коли йде відстріл попередників. Найбільший страх відчули ті, хто знав напевне, що наступним може бути саме він, бо у кожного з них була своя дивна й не зовсім законна історія першого мільйона. Саме вони насідали на владу, правоохоронців, спецслужби у своєму бажанні припинити «безчинства невідомих».

Влада ж мовчала й тихо собі посміхалася, бо знала напевне, що кожен із загиблих заслуговував на покарання. А ще влада розуміла, що за тими смертями стоять професіонали, а не дилетанти-месники, яких щодня десятками й сотнями породжувала східна війна.

Шосте жовтня навіки вкарбувалося болем у їхні серця. В той сонячний і ще доволі теплий день вони ховали генерала.

Бульдог помер, так і не прийшовши до тями.

Інсульт стався, коли він приїхав додому після візиту до госпіталю, слів Мирона і коньяку в «Суаре». Генерал випив ще, повернувся червоним обличчям до дружини, зробив два кроки і на третьому гепнувся на підлогу. Судини. Цього велетня українських спецслужб підвели кляті судини! І ніхто не знав, що сказати, бо плакали вбивці, злодії та шпигуни, диверсанти й контррозвідники, десантники, снайпери, нелегали та журналісти, мінери й артилеристи, міністри та депутати, роботяги й слюсарі, з якими йшов по життю Павло Романович Бурикін – цей щирий українець, якому доля подарувала російське прізвище.

Керівництво забажало ховати його на Байковому кладовищі, але тоді своє слово сказала