Читати книгу - "Характерник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Називаючи гетьмана-недруга ясновельможним милостивим паном, ласкавим добродієм і добросердим батьком, Сірко уклінно просив його виклопотати в царя волю для Івана Мазепи, щоб Військо Запорозьке, яке подарувало йому життя і здоров’я, не казало, що Сірко засилає людей у неволю.
Гетьман Самойлович, допитавши Мазепу, теж побачив у ньому щось незвичайне: висилаючи бранця до Москви, він майже Сірковими словами просив Олексія Михайловича подарувати Мазепі волю, бо той, мовляв, може прислужитися государеві у доброму ділі. А далі Самойлович, мовби несповна розуму, просив царя довіряти Мазепі більше, ніж Сіркові, адже ніколи не вгадаєш, чим кошовий дихає. Він, гетьман, досі впевнений, що Сірко тримав самозванця на Січі з найлихішими намірами, адже недарма шукав дружби з калмиками — швидше за все, збирався з ними піти до Астрахані, а тоді на Сибір. Для того й пригрів біля себе лжецаревича, щоб за слушної години його ім’ям зворохобити московські землі.
Ось яким поганим був Сірко для царя та гетьмана Самойловича і яким славним їм видався Дорошенків посол Мазепа, що дивом уникнув страти. Видно, народився в сорочці під щасливою зіркою, тільки ж невідомо було, скільки та зірка йому світитиме.
Розділ ХVІI,
у якому побачимо несподіваний казус із донцями, прибуття до Москви Семена Горобця, його допити, а також навідаємося в кабак «Под пушкой»
1
Іван Міюський та його донські побратими теж народилися в сорочках, бо, хоч вони були закуті в кайдани, їхалося їм до Москви по-божому. У Переяславі до них підсадили ще двох колодників — Панька Лучку й Гавруся Мережку, і це була неабияка втіха, адже тепер донці зібралися докупи тією ж кумпанією, якою вони прибули на Січ із царевичем Симеоном чи, як тепер виявилося, із Семеном Горобцем.
Кальниболотці ставилися до колодників як до своїх братчиків, давали їм ту саму їжу й питво, що споживали самі, і, зупиняючись на спочинок десь серед поля, навіть знімали з рук ланцюги, аби Семен Горобець і донці могли попоїсти по-людському, а то й перекинути чарупину-другу чи запалити люльку. Але неволя є неволя. Після вечері, коли під таганом дотлівало багаття, їм знову зодягали на руки кайдани, і котрийсь із донців заводив сумної пісні:
Гей, упали на долину
Сиві, гей, тумани,
Ой, закували козаченьків
В залізні кайдани.
Кальниболотці, бестії, хором підхоплювали:
Гей, закували козаченьків,
Чорний ворон кряче,
Що за ними в Московщині
Ніхто не заплаче.
Співав курінний Добривечір, тонко підтягував, шморгаючи носом, Тхорик, і тільки Семен Горобець затято мовчав, був сам у собі. Так вони переїжджали далекі простори, поминаючи Білгород, Курськ, Орел… Усі ці містечка були смутні, сонні, і в них копошилися заспані люди, які поглядали на козаків так, наче вони їм приснилися. Такою ж похмурою видалася їм і Тула, хоч тут працювало чимало зброярень і місто навіть мало свій кремль — велику тверджу, зведену на колишньому кордоні Московщини.
Переїхавши Тулу, козаки заночували в полі на березі річки Упи, щоб можна було умитися та напоїти коней, і тут їх спіткала дивна пригода. Все начебто йшло своїм трибом: розпалили багаття, зварили соломаху, випили, повечеряли, поспівали. На ніч донцям зодягли на руки кайдани, та коли Добривечір перед світом прокинувся, тільки й побачив на возах самі ланцюги. Один Семен Горобець спав, як завжди, на передній підводі, а донців як лизень злизав. Добривечір підняв козаків на ноги — що за оказія? — але ніхто сном-духом не чув, коли кайданники вивільнилися із заліззя. Скинули його з себе, наче ті сорочки, в яких народилися, й подалися невідь-куди. Ні ступні, ні сліду.
Добривечір видобув із кишені шаровар ключа, яким він сам замикав колодки, й розгублено закліпав важкими повіками. Тоді спідлоба подивився на своїх гайдамаків Іваника, Тхорика й Вовкотруба, що потупили очі, мовби шукали сліду в прибережній траві.
— Таке, як хап ухопив, — сказав Тхорик.
— Мабуть, водою пішли, — кивнув у бік річки Вовкотруб. — Жодного знаку.
— Чортівня якась, — Добривечір із підозрою подивився на Кирика. — Ти теж нічого не чув?
— Та як тобі сказати, отамане, — замислився Кирик. — Чув серед ночі, як щось ніби свиснуло. Прокинувся…
— І що? — викотив на нього очі Добривечір.
— Та що… Ховрахи виглядали он там з вівсюга.
— А донці ще були?
— Були, — кивнув Кирик. — Я заснув, тоді знов чую тупіт.
— І що? — спитав Добривечір.
— Та що… Ген там коники-стрибунці перебігли дорогу.
— А вони що — підковані були?
— Хто?
— Коники.
— Ну, чому ж підковані?
— Кажеш, чув тупіт.
— Це в кого яке вухо, — мовив Кирик. — Один почує шурхіт, другий шелест, а третій тупіт.
— Буває, — терпляче погодився Добривечір. — А донці тоді ще були?
— Були.
— І що?
— Нічого.
— Тут без нечистого не обійшлося, — сказав Добривечір. — Якесь наслання.
— Ну чому ж наслання? — Кирик дивився собі у вуса. — Серед козаків трапляються штукарі, які без ключа відмикають льохи і в’язниці.
— Ти часом не з них? — прикро спитав Добривечір.
— А хіба Іван Міюський на такого не схожий?
— Чого ж він не зробив цього раніше? А встругнув уже перед самою Москвою?
— Нас шкодував, — сказав Кирик. — Ждав, що ми самі їх відпустимо.
— Еге, відпустимо. І що тепер з нами буде?
— А що? Як довеземо того, кого там виглядають найдужче, нам багато чого пробачиться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.