Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

— Ти занадто все спрощуєш. Одна справа — хитрувати з дядечком Джанні, інша — з Невмирущою Італією. І чому тоді я за якийсь рік став ревним скептиком, що перетворив життєву історію про некрихку склянку на притчу про безцільне життя? Бо я відчуваю, що саме це я мав на увазі, коли писав цю оповідку.

— Все просто — у тебе просто був інший учитель. Один учитель може пробудити в учнях критичне ставлення до речей, а інший — геть його придушити. Втім, у тому віці дев’ять місяців — це все одно, що ціле століття.

Ні-ні, за ті дев’ять місяців щось таки сталося. Я остаточно втямив це, знову відвідавши дідів кабінет. Гортаючи старі журнали за філіжанкою кави, я навмання витяг з кіпи гумористичний журнал «Бертольдо», що видавався наприкінці тридцятих.

Хоча номер датувався 1937-м, я, звісно, читав його набагато пізніше, адже на той час я ще був занадто малим, щоб належним чином оцінити чи то ілюстрації-почекушки, чи витончений, заплутаний гумор. Я прочитав діалог (такі діалоги з’являлися по одному за номер і друкувалися на першій сторінці у колонці ліворуч). Ймовірно, саме він найбільше вразив мене в ті дев’ять місяців, за які я став зовсім іншою людиною.

Зайшов Бертольдо[175] і, проминувши всіх шляхетних панів зі свити, вмостився просто поряд із Великим Герцогом Пустодзвоном, що за природою своєю був людиною добродушною, окрім того, великим шанувальником усіляких дотепів, а тому доброзичливо і весело взявся випитувати:

Герцог: День добрий! А що, Бертольдо, як наш хрестовий хід?

Бертольдо: Шляхетний.

Герцог: А діяння?

Бертольдо: Величні.

Герцог: А запал?

Бертольдо: Нестримний.

Герцог: А єднання?

Бертольдо: Зворушливе.

Герцог: Приклад?

Бертольдо: Яскравий.

Герцог: А ініціатива?

Бертольдо: Смілива.

Герцог: А жертовність?

Бертольдо: Добровільна.

Герцог: А подвиг?

Бертольдо: Невмирущий.

Герцог посміявся і, зібравши коло себе увесь двір, наказав розпочати Бунт чесальників[176] (1378), а як усе звершилося, знову зізвав до себе свиту і повів з простолюдином розмову:

Герцог: То як селяни?

Бертольдо: Прості.

Герцог: А їжа?

Бертольдо: Проста, але поживна.

Герцог: Місцина?

Бертольдо: Плодюча і сонячна.

Герцог: А народ?

Бертольдо: Гостинний.

Герцог: А краєвиди?

Бертольдо: Казкові.

Герцог: А околиці?

Бертольдо: Чарівні.

Герцог: А замок?

Бертольдо: Багатий.

Герцог знову щиро посміявся, а тоді наказав узяти Бастилію (1789) і розпочати битву при Монтаперті (1266), а по закінченні вся свита знову розсілась по місцях, і герцог з простолюдином завів таку розмову...

У цих діалогах заразом бралася на кпини пишномовність, газетярський стиль та ще й чиновницьке пустобрехство. Звісно, якщо я був кмітливим хлопченям, я вже не міг писати оповідки, як мій пам’ятний березневий твір 1942 року. Я доріс до притчі про некрихку склянку.

Але то були лише здогади. Хтозна, скільки всього я прочитав і побачив у період між своїм патріотичним твором і життєвою історією. Я вирішив знову ненадовго перервати своє читання і дослідження себе. Спустився у селище. «Житан» скінчилися, тож треба було переходити на «Мальборо лайт». Та нехай, то й на краще. Я палитиму менше, бо ці цигарки мені гидкі. Після крамниці знову зазирнув у аптеку поміряти тиск. Певно, розмова з Паолою пішла мені на користь, бо я заспокоївся. Показало сто сорок. Справи йдуть на лад.

Повертаючись додому, я захотів яблук, тож пішов просто до будинку, на перший поверх головного крила. Тиняючись кімнатами першого поверху, я зауважив, що до всього вони ще й правлять за комору. Тож, пройшовши трохи вглиб, я побачив кілька складених лежаків. Я взяв один і виніс у садок. Розтягнувшись на лежаку перед чудовим краєвидом, я взявся читати газети, але не минуло й хвилини, як я зрозумів, що мене зовсім не цікавить, що відбувається у світі. Тож я розвернув лежака і сів проти будинку, роздивляючись пагорб, що височів за ним. Я спитав себе, чого хочу, що шукаю? Може, варто «лишитись тут і просто милуватися пагорбом, він же такий чудовий», чи як там кажуть у тому романі... як же він зветься? При цьому Петро сказав Ісусу: «Рабі! Добре нам тут бути: спорудимо три курені: тобі одного, Мойсееві одного і одного Іллі. Чи не то є рай»[177].

Але диявольське чтиво взяло гору. За кілька хвилин я полинув у мрії. Я уявляв, ніби я — безстрашний герой з «Бібліотеки для юнацтва»: стою перед замком «Ферлак» чи «Ферральба», готовий кинутися на пошуки потаємної крипти, сховку, де зберігається старезний пергамент. Тиснеш на серединку трояндової квітки, вирізьбленої на фамільному гербі, стіна відсувається, і в темряві видніються гвинтові сходи...

Я перевів погляд з горищних слухових вікон на вікна другого поверху, де знаходиться дідове крило. Вікна у ньому були відчинені навстіж — я сам їх відчинив, щоб не блукати будинком у темряві. Я машинально почав рахувати вікна. Посередині — вітальня з балконом. Ліворуч я нарахував три вікна: з їдальні, з кімнати дідуся і бабусі і те, що веде до кімнати моїх батьків. Праворуч — кухня, лазничка і кімната Ади. Порівну. З лівого боку є ще вікна дідового кабінету і моєї спальні, але їх не видно, бо ці кімнати розташовані в глибині коридору, де фасад упирається в наше крило, тому й вікна дивляться в бік будинку, за цим крилом.

Раптом мене охопив неспокій, ніби порушили моє відчуття симетрії. Коридор ліворуч закінчується дідовим кабінетом і моєю кімнаткою, а от права половина коридору добігає до спальні Ади. То що, права частина коридору коротша, аніж ліва?

Повз мене саме проходила Амалія, тож я попросив її описати вікна у своєму крилі.

— Та пусте, — почала вона, — на першому поверсі, ну, там, де ми їмо, є віконечко, потім ще одне маненьке. Його ваш дідусь, хай царствує, зробив навмисно, щоб ми не ходили за вітром, як зазвичай у селі роблять. А інші два віконця, що видко звідси, ондечки, бачите — то комора з усіляким хазяйським приладдям. У комору можна зайти і з того боку будівлі. А зверху — ото, бачте, так це мої віконця, а інші два — моїх покійних матусі й тата покої та їхня їдальня. Але ті кімнати я ніколи не відчиняю, з поваги до душ покійних.

— Отже,