Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

У одного з директорів була напоготові яхта, і він віддав її мені, у повне моє розпорядження. За чотири години я вже мчав щодуху навздогін за тією фруктовою посудиною. Я добре знав, куди прямував старий Уорфілд — його звали Дж. Черчілл Уорфілд. У ті часи у нас були угоди про видачу злочинців з усіма країнами світу, крім Бельгії та цієї бананової республіки, Анчурії. В Нью-Йорку не знайшлося жодної фотографії старого Уорфілда — хитрун заздалегідь подбав про це, — але у мене був докладний опис його зовнішності. До того ж, він мав при собі даму, а з дамою ніхто не заховається. Вона була неабияка пташка, не з тих, чиї портрети друкують у недільних газетах. Ні — справжня дама, з тих, що відкривають виставки хризантем та хрестять броненосці.

Уявіть собі, сер, нам так і не пощастило наздогнати в морі оту фруктову посудину. Океан — великий, і ми, мабуть, десь розминулись. Але ми все ж таки тримали курс на Анчурію, бо саме туди прямував фруктовоз.

До того мавпячого берега ми прибули якось надвечір, годині о четвертій. Поганеньке суденце саме приймало там на борт вантаж бананів. Мавпи підвозили їх до нього на великих шлюпках. Може, то був пароплав, на якому прибув старий Уорфілд, а може, й не той, невідомо. Я зійшов на берег, щоб роздивитись. Краєвиди там дуже гарні. Таких не побачиш і в нью-йоркських театрах. Бачу — стоїть серед мавп на березі американець, великий такий, спокійний чолов’яга. Він показав мені, де живе консул. Консул — зовсім молодий і дуже симпатичний. Він сказав, що фруктовий пароплав зветься “Карлсефін” і що він звичайно ходить до Нового Орлеана, але цього разу прибув з Нью-Йорка. Тоді я вирішив, що на ньому й сидять мої втікачі, хоч усі запевняли, що на “Карлсефіні” — жодного пасажира. Я подумав собі, що вони хочуть висадитись, коли стемніє, що їх лякає моя яхта. Отже, мені залишалось одне: ждати, доки вони зійдуть на берег, а тоді відразу злапати їх. Заарештувати старого Уорфілда я не міг, бо для цього потрібен дозвіл місцевої влади; моя гра була — перехопити вкрадені гроші. Вони, звичайно, не опираються, якщо ви заскочите їх зненацька, коли вони виморені, розбиті, знервовані.

Коли стемніло, я присів на часинку під кокосовою пальмою на березі, а потім підвівся й пішов на розвідку в місто. Аж там немає на що й глянути! Жити в Нью-Йорку й бути чесною людиною — у сто разів краще, ніж опинитися серед отих мавп із мільйоном у кишені.

Препогані глиняні халупи; трава на вулицях мало не до колін; жінки з голими шиями та руками ходять сюди-туди, курячи сигари; жаби сплять на деревах і торохтять, мов віз із пожежною кишкою; величезні гори, з яких сиплеться каміння в задвірки, океан, що змиває фарбу з будинків, — ні, сер, краще жити в Божій країні[182] та харчуватись у їдальні для бідних!

Я пішов по головній вулиці, що тяглась понад берегом, а потім завернув у якийсь провулок, де хати були з жердин та соломи. Мені заманулось подивитися, що роблять мавпи у себе дома, коли вони не лазять по кокосових деревах. І в першій же халупці, куди я заглянув, я побачив моїх утікачів. Мабуть, висадились на берег, коли я прогулювався по місту. Чоловік років п’ятдесяти, чисто виголений, навислі брови, в чорному плащі — й виглядає так, ніби от-от запитає: “Ану, хлопчику з недільної школи, чи можеш відповісти на таке запитання?” Він мовби прикипів до саквояжа, важкого, як десяток цеглин із чистого золота; поблизу сиділа на табуретці шикарна дівчина — ну, справжній тобі персик! — вбрана так, наче тільки що з П’ятої авеню. Старенька чорна жінка саме ставила на стіл каву та боби. На гвіздку висів ліхтар — ото й усе освітлення. Я ввійшов і став на дверях, і вони глянули на мене, і я сказав:

— Містере Уорфілд, ви заарештовані. Сподіваюся, заради леді ви будете поводитись розумно. Ви знаєте, чого мені треба од вас.

— Хто ви? — запитав старий.

— О’Дей, — відповідаю, — з Колумбійського розшукного агентства. А тепер дозвольте, сер, дати вам добру пораду. Повертайтесь назад і проковтніть пілюлю як мужчина. Віддайте їм гроші — і, може, вам подарують провину. Їдьте сміливо, я замовлю слівце за вас. Даю вам п’ять хвилин на обміркування.

Я вийняв годинник і став чекати.

Тут устряла молода леді. Високого лету пташка! З того, як сиділа на ній сукня, і взагалі з усього поводження було видно, що П’ята авеню створена для неї.

— Увійдіть же, — мовить вона, — не стійте на дверях, а то ваш костюм розтривожить усю вулицю. Ну, чого вам треба?

— Минуло три хвилини,— сказав я.— Ви дізнаєтесь про все, поки минуть і останні дві. Ви визнаєте, що ви президент “Республіки”?

— Визнаю, — каже він.

— Добре, — кажу я. — Отже, зрозумійте мене. Треба приставити до Нью-Йорка Дж. Черчілла Уорфілда, президента страхової компанії “Республіка”. А також гроші, належні згаданій компанії, замкнені тепер в отому саквояжі, в незаконному володінні згаданого Дж. Черчілла Уорфілда.

— О-о! — каже молода леді, начебто думаючи.— Ви хочете нас одвезти назад до Нью-Йорка?

— Мені потрібен містер Уорфілд. Вас ніхто ні в чому не звинувачує, міс. Але вам, звичайно, дозволяється повернутись туди разом з вашим батьком.

Раптом дівчина тихенько скрикнула й схопила старого за шию.

— О батьку, батьку! — вигукує вона таким собі контральтовим голосочком.— Невже це правда? Невже ти взяв чужі гроші? Скажи мені, батьку!

Вас би пройняв дрож, якби ви почули тремоло в її голосі.

Старий спочатку, видимо, очманів, коли вона вчепилася за нього. Але дівчина не відступалась і щось довгенько шепотіла йому на вухо, ляскала його по плечу, аж поки він нарешті заспокоївся, тільки спітнів трохи.

Вона одвела його набік, вони побалакали з хвилину, а потім він надів золоті окуляри, підійшов до мене й віддав саквояж.

— Містере детективе, — каже він якоюсь ламаною мовою. — Я вирішай повертати з вами. Я вже зрозумів, що краще вмерти, як жити на цей пустельний і неприємний берег. Я повернусь і віддамся на ласку компанії “Республіка”. У вас є який-небудь суд?

— Суд? — кажу я.