Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Й ось уже наступного дня, в п’ятницю, коли на кухні особняка було чути робочий гамір, а чоловічі та жіночі голоси жваво і, як здавалося, весело перегукувалися китайською, до воріт під’їхали два однакових чорних «ленд-ровери». Клаудіюс відчинив ворота, і машини, немов їхні водії бували тут уже не раз, попливли під’їзною доріжкою прямо до головного входу в особняк.

— Do you speak Russian?[33] — спитав літній чолов’яга з фігурою спортсмена та головою диригента оркестру, коли до нього підбіг Клаудіюс.

Останнє враження диктувалося, звісно, густою сивою шевелюрою, зачесаною назад. Разом із тим м’які та дрібні риси обличчя не гармоніювали ні з підтягнутою фігурою, ні з дикою, «рішучою» зачіскою.

— Розмовляю, — підтвердив Клаудіюс.

— О! Наша людина! — зрадів сивий і озирнувся на трьох молодших чоловіків і брюнетку середніх років у високих коричневих чобітках із декоративними шпорами, в джинсах і шубці лисячого кольору, котрі вийшли з «ленд-роверів».

— Ну, гаразд, показуй! Веди в будинок! — по-приятельськи поплескав сивий Клаудіюса по плечу.

Прибулі чоловіки витягли з багажників дорожні сумки. Всі, як на підбір, шкіряні. Брюнетка бадьорим кроком підійшла до багажника другої машини. Тут у Клаудіюсові прокинувся джентльмен і він кинувся до задніх дверей «ленд-ровера», що відчинилися, ввічливо перехопив із рук жінки її сумку — досить об’ємну, але не шкіряну, а зі щільної тканини, що чимось нагадувала облагороджений хіба що брезент.

Вона легко відпустила ручки торби, передоручаючи її Клаудіюсу, яскраво, по-американськи всміхнулася.

— Дякую! — видихнула і кинулася до головного входу слідом за привітним носієм.

Він ще підіймався першими мармуровими сходами, чув захоплення гостей, але краєм ока бачив, як вони жадібно озираються на всі боки, «пожирають» очима картини на стінах, ніші з вазами та статуетками, світильники та люстри.

— Ось тут спальні, в кожній є ванна, — Клаудіюс зупинився біля перших дверей із написом «Елізабет».

— Це моя! — радісно заявив сивий. — Мою першу дружину якраз звали Єлизавета!!! Зустрічаємося внизу за годину!

Двері за найстаршим і, мабуть, найколоритнішим із гостей, зачинилися.

— А яка спальня найкраща? — пошепки спитала Клаудіюса брюнетка, вклавши свої слова прямо йому в вухо. До слів додався аромат дорогих парфумів.

— Остання, «Беатріс», — прошепотів їй у відповідь Клаудіюс і тут же зауважив, як троє чоловіків, котрі стоять поруч, дивляться на нього з усмішками.

— Давайте спочатку поселимо дівчину! — обернулася до них брюнетка.

Клаудіюс відпровадив її до синьої, в зірках і планетах, спальні, заніс сумку. Коли повернувся в коридор, збагнув, що інші гості самі дали собі раду, де й кому ночувати. Коридор був порожній.

Клаудіюс знову зазирнув у спальню «Беатріс».

— Я буду в саду за будинком працювати, — вкрадливо повідомив він. — Якщо щось треба, то питайте, не соромтеся!

— А ким ви будете там працювати? — так само вкрадливо, з посмішкою спитала брюнетка.

— Садівником.

— Гаразд, працюйте! — дозволила гостя.

Небо, що вранці тішило своєю чистою, не від світу цього блакиттю, під третю годину пополудні вкрилося білими цятками хмар, які підганяв горішній вітер, і пливли вони в бік Лондона, на схід. Унизу, в саду, вітру не було. Клаудіюс клацав садовими ножицями, відсікаючи з кущів лабіринту зайву бічну порость. Гілочки, хоч і здавалися тонкими, але чинили опір ножицям, як могли. Садівник-новачок швидко відчув утому в руках. Опустивши інструмент на землю, пройшовся сам усередині лабіринту, розглядаючи його залисини. Попрацювавши ще з півгодини, повернувся в будиночок, де, на свій подив, застав Інґриду за ноутбуком.

— Тобі привіт від Ренати та Вітаса! — вона обернулася. — Їх замело снігом! Сидять на своєму хуторі!

— Передавай і їм привіт! Чай будеш?

— Буду! — погодилася Інґрида. — Я їм фотки нашого маєтку послала. І саду, й особняка, і нашого будиночка! Нехай заздрять, домосіди!

— Як гості? Оселилися? — спитала Інґрида за чаєм.

— Так, четверо чоловіків і жінка!

— Якось незвично, що ми тут не самі, — зітхнула вона.

— Вони ж до неділі! А потім усе по-старому!

— Все по-старому? — задумливо повторила Інґрида. — Ага.

Думки про Ренату та Вітаса, занесених снігом у себе на хуторі в Анікщяйському лісі, якимось дивним чином підняли настрій. І робота у Клаудіюса пішла легше, і не здавалася тепер фізично важкою. Хоча гілочки вічнозеленого чагарнику і раніше чинили опір садовим ножицям, але потроху живим стінкам лабіринту поверталася правильна геометрична форма. Нехай наразі лише з одного боку. Але коли перша «стінка» стане рівною, садівник візьметься і за другу.

Клаудіюс кинув погляд на вікна особняка. Раптом подумалося, що хтось із гостей може зараз за ним спостерігати. І він вирівняв спину, рухи рук стали точнішими, професійнішими. Клацання ножиць набуло ритму.

Хвилин через двадцять робочий запал знову вивітрився. Клаудіюс опустив масивні ножиці на землю. Перевірив час на моніторі мобільника — п’ята година. Слід би зазирнути до гостей! Дізнатися, чи все гаразд?

Немов відгукнувшись на його думки, з-за рогу будинку вийшла і попрямувала до нього садовою доріжкою брюнетка в шубці лисячого кольору.

— Здається, вас китайці шукали! — повідомила вона.

— Зараз піду дізнаюся! — заметушився Клаудіюс.

— Не поспішайте! Зачекають! — вона відмахнулася від згаданих китайців театральним жестом. — До речі, мене звати Анжела. Краще покажіть мені сад! А то мої чоловіки сіли про справи балакати, а до мене їм чомусь діла немає!

Удвох вони пройшлися алеями і доріжками, вийшли до голов­них воріт, де брюнетка зацікавлено розглядала двоповерховий цегляний будиночок.

— Такий миленький і маленький! — сплеснула вона долонями розчулено. Поглянула на будиночок ласкаво, як на кошеня.

— Так, ми тут живемо! — відповів Клаудіюс і помітив у вікні першого поверху Інґриду, котра визирала надвір.

— А це ваша дружина? — спитала Анжела.

— Так.

— Як звуть?

— Інґрида, або просто Іда.

— Симпатична! А ви самі звідкіля?

— З Литви.

— А, з Прибалтики! Добре вам! Країни у вас маленькі, людей мало, імена гарні... Що ж вам удома не сидиться? — в голосі Анжели щиро прозвучала задумлива стурбованість.

— Ну, нам же візи не потрібні. А поки молодий — хочеться поїздити, заробити.

— Щастя не за горами, як написано на набережній у Пермі, — зітхнула вона. — Воно швидше за бугром!!!

Анжела помахала рукою Інґриді. Та кивнула.

— Ходімо, не будемо вашу дружину нервувати! — брюнетка взяла Клаудіюса під руку і кивнула в бік