Читати книгу - "Мотря"

Мотря глянула в зеркало.

— Та й гарно ж ви мене зачесали, тіточко! Їй-Богу, гарно! Хоч до аналоя ведіть. Та до аналоя мені далеко.

— А кому ж тоді близько, Мотре?

— Може, кому й близько, хоч би й моїм дівчатам, а мені далеко — не складається. І правду вам сказати, не подружнього щастя я бажаю.

— А якого ж?

— Якого? Як би вам це сказати, щоб не сміялися з мене, щоб не подумали собі, от верзе Бог зна що… якогось іншого щастя, щоб воно тривало хоч би й одну тільки хвилину, але щоб було таке сильне, таке могутнє, щоб дало таке вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного, буцімто

щасливого життя.

— Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе.

— Яка хвилина?… Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отеє. Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні хан, — гетьман заправляє нашою країною — наш, український гетьман! І ось він на сивому коні в'їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радістю горять, груди воля розпирає: «Осанна! Осанна!!» Дівчата квітки під ноги сиплять, малинові хоругви лопотять, як птиці, що крила широко розпустили, бо вилетіли з кліток. «Осанна! Осанна! Осанна!» Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських спалень ночувати не силуватимуть, — вони вольні! І забувають матері й сестри про синів і братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей на руках високо, понад голови юрби, і кажуть: «Дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!..» Ах, як я такої хвилини бажаю! Хай би я її бачила з вікна чернечої келії, хай би мене врадувана товпа ногами своїми стратувала, хай би мені серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але знала б я, що була щаслива таким великим щастям, що більшого в життю і бути не може… Ось чого я, тіточко, бажаю.

— Тепер я тебе зрозуміла, дитино… Ти ще молода, може, й доживеш до того. Дай тобі Боже, Мотре, щоб дожила. Але сказав Христос: якби ви віри за макове зерно в свойому серці мали, то сказали б горі — рушся, і гора рушилася б з місця… Віри нам бракує, дитино. — І Марія Федорівна сумно голову повісила на груди. — Віри нам бракує. Усе є. Сили є, багатство є, розуму теж нам Господь не поскупив, тільки віри нема. Не вірять наші, що вони до великого спосібні. Привикли до ярма. Не соромно їм у тому ярмі ходити й ласки погоничів своїх запопадати за наділ землі, за почесті, за шматок охлапа зі свого стола, при котрім чужі бенкетують. Віри не маємо, і ось де наша біда…

Понад Мотрею ніби хмара чорна перелетіла. І вона теж тільки бажала, але віри, що ті бажання здійсняться, не почувала в серці. Чула вона вогонь, що світив, та не горів, мертвий огонь. І їй сумно зробилося в душі.

— Треба вірити. Будемо вірити, тітусю, будемо тую віру ширити кругом себе, щоб вона чуда творила, не надприродні чуда, а людські, які і в нас, і в других народів не раз бували. Будемо вірити!

І Мотря притулилася до тітки, як до матері дитина.

Дві жінки сиділи в літне полуднє, як привид. Одна — ніби мрія, друга — мов жаль, мрія про будучність, жаль за минувшиною.

Сонце сміялося над ними.

Здалеку долітали відгуки стрілів у Кочубеєвих дібровах… Гетьман поїхав на лови…

НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ

Годинники в Кочубеєвих світлицях дзвонили і грали четверту годину з полудня, як Мотря зійшла з горища на долину.

Світлиці були пусті. Тільки сонце гралося на лискучих долівках, і тільки тут і там якась муха бреніла на чисто вимитих шибках.

З хрусталевих свічників падали на стіни та на білі двері семибарвні світильця, ніби хтось веселку на шматочки подробив і приоздобив ними багатий Кочубеєвий двір. Мотря глянула на пишні київські килими, на перські і турецькі коври, на срібну посуду, що стояла скрізь по шафах і полицях, на нову дорогу мебіль, на всі ті зверхні, в очі б'ючі признаки великого Кочубеєвого маєтку і тільки раменами здвигнула: «Для кого воно? Хто з нас у тій хаті щасливий? Батько? Мати? Чи, може, я, Кочубеєва Мотря?»

Скорою ходою переступала пороги.

В сінях на лавці Мотрин паж. Голову опер об стіну і спав. З протилежного вікна падало соняшне сяєво, і кучері його ніби з золота горіли. По замкнених очах і по рум'яних устах блукала усмішка легка, ніби він крізь сон до сонця усміхався.

Був це хлопчина літ, може, дванадцять. Сирота, родич далекий Кочубеїв. Чимало їх по дворах українських панів бувало. Чимало батьків гинуло в далеких походах, оставляючи дітей на ласці родини. Причепиться таке сиротя до дядькової клямки, ні то син, ні слуга, навчиться читати й писати, прислухається до мудрих розмов і незчується, коли й сам розуму набереться. Не з одного такого сироти

люди бували.

Мотрин паж їздив з нею в одній колясі, помагав висідати, зверхні одяги подавав, ніби він чура, ніби молодий товариш, — Мотря його любила й розніжувала. І тепер з насолодою дивилася на його гарне личко і казала собі: «Неабиякий козак колись вийде з нього… Щось йому гарного сниться. Може, власний кінь і шабля. А може, Січ, а може, маєва нічка зоряна і люба розмова».

Не могла стримати руки, щоб не погладити його по тих кучерях пишних.

Хлопець зжахнувся і розплющив очі, а побачивши свою панночку, зірвався на рівні ноги, як винуватець.

— Спав? — спитала Мотря ласкаво. Хлопець не відповів нічого, тільки кліпав повіками, ніби йому на плач збиралося.

— Що ж тобі такого гарного снилося? Розкажи мені Тільки, чуєш, говори правду, бо знаєш, що я не люблю, коли ти