Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

стати головними подіями на півдні величезного радянсько-німецького фронту, який простягся від Баренцового до Чорного морів. Дев'яносто дивізій групи армій «Південь» стояли, готові до ривка. І всі — від самого фюрера до командуючих арміями — оглядалися на абвер. На власній шкурі фашистські генерали відчували, що Червона Армія вже не та, з якою вони зустрілися в червні 1941-го. Як їй вдалося так зміцніти за п'ять з половиною місяців, що минули від початку війни і до поразки фашистів під Москвою? Чому це радянські війська почали наливатися новою силою, а вони, німці, слабнути? Гітлер звинувачував своїх генералів у недостатній рішучості. Ті звалювали все на Діда Мороза і радянську розвідку. Засліплені ненавистю, вони не розібралися в тих джерелах політичного й соціального порядку, які забезпечували Країні Рад не тільки швидке відновлення сил, а й безперервне нарощування могутності.

У всякому разі, мало не панацею від усіх бід Гітлер бачив у тотальному шпигунстві. От чому знову так швидко закрутилося колесо абверу. Клинченко й Вой-цехівський ледве встигали повідомляти Центр про агентуру, яку абвергрупа-103 намагалася будь-що перекинути в райони майбутніх дій. Багато хто вже ніколи не повертався. Заняття в розвідшколі довелося організувати в дві зміни. Посилилося стеження за ефіром. Микола І Корній вжили заходів обережності. Клинченко придбав моторку й запевняв усіх, що тільки тепер зрозумів: справжнє його покликання не журналістика, не розвідка, а риболовля. Хай-но скінчиться війна — і він оселиться в Маріуполі.

Разом з усяким рибальським причандаллям Войцехівський брав на борт човна портативну рацію.

Навесні з Маріуполя зникла «Група Локкарта». Зникла так само таємниче, як існувала. Клинченко довго мізкував над тим, куди вона поділася. Відповіді на це питання вимагав і Центр.

Розгадка прийшла несподівано. В червні Долла викликав полковник Лахузен. Поїхав він до «штабу Валлі» пригніченим, розтривоженим. Скаржився Миколі на підступи своїх недоброзичливців: хто, як не він, один із ветеранів абверу, міг розраховувати на посаду начальника абвергрупи після Візера? Обминули! Призначили на це місце молокососа Альбрехта. А тепер, говорить йому передчуття, готують нову неприємність. Інакше, чому б це перед самим наступом його шарпали?

Тримали Долла в Сулеювеку недовго. Штаб абвергрупи продовжував дислокуватися ще в Маріуполі, коли майор повернувся від Лахузена — веселий, бадьорий, усміхнений. Виявилося, не скривдили старого, досвідченого абверівця, а просто потримали в резерві, щоб дати завдання особливої ваги. Всього розповісти поки не може. Навіть Клинченкові. Справа виняткової таємності. Що ж до нього особисто, то він летить за лінію фронту, в глухий куточок калмицьких степів, де має прийняти під своє начало «Групу Локкарта» і ще декого із закинутих раніше агентів. Розгубилися тюхтії. Так налякані чекістами, що поховалися в нори, попивають кумис і бояться навіть вийти на радіозв'язок… Розворушить він цих ледарів! Одне слово, Микола ще про нього почує.

Вночі майор полетів. А становище Клинченка ускладнилося. Новий начальник абвергрупи Альбрехт скоса поглядав на всіх офіцерів, які служили з Візером. Вважав, що успіхи першого року війни їх зледащили, розбестили, і невдоволення фюрера військовою розвідкою не є безпідставним. Колишній офіцер СД, переведений до абверу за якусь провину, він приніс сюди з собою дух тієї конкурентної боротьби, яка приховано точилася між СС та СД з одного боку і абвером з другого. Було це виявом прагнення Гіммлера об'єднати в своїх руках усі розвідувальні служби рейху. В тому числі й військову. До всіх своїх підлеглих неарійського походження Альбрехт ставився з образливою підозрою. А за дурість, брутальність і пихатість його одностайно ненавиділи всі. Навіть ті, хто спочатку був його прихильником.

Долл захищав Миколу скільки міг, частенько нагадував начальникові абвергрупи, що Клинченко — талановитий розвідник, і просив не завантажувати його дрібними й другорядними дорученнями. Та коли Долл поїхав, Альбрехт навмисне почав доручати Козаченку найважчу, найбруднішу роботу.

— Лейтенанте Козаченко, зайдіть до мене, — подзвонив він якось Миколі.

Як тільки Клинченко з'явився на порозі, Альбрехт піднявся з-за столу, вийшов назустріч, потиснув руку. Але тут же в'їдливо спитав:

— Мені здається, лейтенанте, що ви іноді нудитеся через лишок вільного часу. Хочу дещо вам доручити. Це, без сумніву, врятує вас від нудьги і дасть можливість добре показати себе, своє вміння, про яке наговорив мені повні вуха майор Долл.

— Нудьгувати мені просто нема коли, — заперечив Клинченко. — Якщо ви, гер майор, не заперечуєте, я доповім вам свої обов'язки і разом підрахуємо, скільки часу йде на їх виконання.

— Раз я кажу, що нудьгуєте, значить так воно і є. Ми з вами не бухгалтери, щоб займатись якимись там підрахунками. Даю вам завдання. Слухайте уважно, запам'ятовуйте. Через два тижні ви маєте мені доповісти про його виконання. Переодягніться докером. Через наших людей вас влаштують до однієї з артілей вантажників. Працюватимете на причалі поруч із радянськими військовополоненими. З їх числа треба завербувати агента, котрий добре знав би структуру Червоної Армії, її озброєння. Культурного. Розвиненого, з якого можна було б з часом зробити хорошого розвідника.

І, насмішкувато глянувши на Клинченка, додав:

— Старайтеся. Це буде людина для вашого старого приятеля і начальника — майора Долла. Він перекине агента в Астрахань для розвідки глибоких тилів двадцять восьмої армії червоних. Розповідаю вам усе це для орієнтації. І попереджаю: не знайдете мені такого- агента — підете самі!

— Яволь, гер майор.

— Ви вільні, можете йти.

ПОПОВНЕННЯ

Міста, як і люди, мають не тільки своє обличчя, а й свій характер. Вдача Маріуполя виявилася такою непокірною, що за двадцять три місяці свого панування окупанти не одержали з його металургійних велетнів жодного кілограма чавуну чи сталі: стали на заваді патріоти. Ледве животів і порт. Один з найбільших до війни (тут можна було побачити прапори майже всіх морських держав світу), він був схожий тепер на позаштатну пристань. Нерухомо, наче зажурені гігантські птахи, стояли вантажні крани. В руїнах лежали портові споруди. Всі роботи провадилися вручну. Для цього гітлерівці щодня приганяли сюди під конвоєм військовополонених з табору, створеного біля так званої шлакової гори. Вдалося їм під загрозою розстрілу нашкребти і дві-три артілі «вільнонайманих» вантажників. Серед них був і Клинченко.

У робі, зшитій із старого брезенту, чорний, як негр, від вугільного пилу, він біг по трапу з важкою корзиною на плечі, коли з