Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Перш ніж він повністю зникає, з’являється Лурдес, її незрячі очі намагаються відстежити щось, її голова схилена під час пошуку. “Я не розумію”.

У горлі піднімається скигління. Я не знаю, чи зможу я пережити це без таблеток.

Мої пальці шкрябають по простирадлу, шукаючи їх. Але вони розлетілися і поза досяжністю.

Відвідування, як знайомих, так і незнайомих, продовжуються. Деякі з них торкаються мене, холодні руки торкаються моєї шкіри, а я не можу втекти, не можу відійти від їхніх хапаючих пальців.

Інші просто проходять крізь мене, ніби мене немає, що іноді ще гірше. Тремтіння й душевний холод, які приходять з нагадуванням про те, що суцільна святість вашого тіла — це ілюзія.

Шепіт мені на вухо, крики відчаю, плач досягає какофонічного рівня, заглушаючи навіть гучне дзижчання в моєму хворому вусі, яке повернулося.

Крик булькає на моїх губах; тільки найголіші обмеження стримують його. Гарячі сльози течуть по моєму обличчю, і я не можу до них дотягнутися, щоб витерти.

Материна рука торкається моєї щоки. Будь обережна, кохана. Я чую її в своїй голові. Галюцинація, привид? Я не можу цього сказати, якщо взагалі можу.

Кейн з’являється біля підніжжя ліжка, руки на стегнах, його сорочка закривавлена під розкритим комбінезоном, але його вид приносить полегшення. Він живіший, у яскравіших кольорах, ніж привиди Вежі. Біля нього вони ніби згасають.

Він усміхається мені, тим теплим, але стурбованим виразом, який мені добре знайомий у нього, і раптом я більше не прикута до ліжка, а стою поруч із ним, у тьмяно освітленому номері на «Аврорі», після того, як усе пішло до пекла. Буквально, можливо.

Впізнання брязкає в мені, як нетональна нота. Це… це спогад. Я пам’ятаю це.

За мить він простягне руку й торкнеться мого підборіддя. І замість ласки прохолодних фантомних кінчиків пальців я відчуваю грубе мозолясте тепло його руки. “Ти впевнена?”

Тоді привид старого чоловіка знову з’являється, проходячи прямо через Кейна. “Марія?”

Кейн зникає, і в запаморочливий момент переорієнтації я знову повертаюся до свого ліжка, прив’язана. Упевнена у чому? Про що казав Кейн?

Чоловік у моєму кріслі для відвідувачів стогне й упускає свій імпровізований ніж, і я знову чую, як бризки крові Веллера б’ють по підлозі. Ще один спогад чи щось інше?

Спогади, видіння, галюцинації — все плутається в моїй голові, поки я більше не можу їх відрізнити? Як я дізнаюся, що правда? І це тут, у Вежі, а не на «Аврорі», де напевне буде гірше.

Я відчуваю, як обертаюся по спіралі, моє тіло стрімко вдихає і видихає повітря. Тримайся разом, Клер. Тримай це…

«Я не розумію», — каже Лурдес біля мого вуха. Шепіт її видиху відчувається холодом на моїй шкірі. Пам’ять чи видіння? Я не можу сказати. Я не можу відрізнити. Чи буде решта мого життя такою: або я буду замкненою, накачаною наркотиками, або бачитиму речі, які можуть бути реальними або ні?

Тоді в мене проривається паніка, як річка, що переливається через дамбу.

І я кричу.

22

«Ти виглядаєш як лайно», — голосно каже Рід Дарроу, у словах з’являється огида.

Його голос проникає крізь серпанок, і я відкриваю свої липкі повіки, щоб побачити його біля свого ліжка, в іншому акуратному костюмі, він роздратовано дивиться на мене вниз.

Мені потрібна мить, щоб знову зібратися. Я пересуваюся, намагаючись сісти. Обмеження зникли, і Рід тут; має бути ранок. Але зарано. Тому що я ще не одягнена, а місце уколу на лівій руці ще болить. Цей маленький біль допомагає трохи розвіяти туман. Минулого вечора мої крики змусили обслуговуючий персонал прибігти з заспокійливим.

Я зробила це. Я пережила ніч.

Я насторожено озираюся й одразу бачу в кріслі для відвідувачів різак для зап’ястя. Загострена дужка падає на підлогу, коли хтось стогне. «Таллі?» — гукає жінка, перекриваючи галас мешканців і заспокійливе бурчання обслуги в коридорі.

Прокляття. Я відриваю погляд від чоловіка — привида? — у кріслі, коли з дверей долинає знайомий звук покашлюваня горлом. Макс.

«Здається, у вас була важка ніч», — каже він. «Ви впевнені, що готові до цього?»

На мить я розриваюся. Легше було б триматися осторонь і сховатися за густим туманом штучного та медичного розуму. Але мені потрібно знати, що сталося, як я тут опинилася, чи живі Кейн і Нісус. І чим швидше я вийду звідси й покину планету, тим краще. Я сподіваюсь.

Що, якби все, що трапилося на «Аврорі», зламало мене назавжди? Що, якщо я просто продовжуватиму бачити цих людей всюди, так само, як я бачу Кейна, Лурдес і Веллера?

Моє дихання прискорюється, коли паніка просочується під залишки заспокійливого.

«Марія!» — кричить десь поблизу старий.

«Я готова», — кажу я якомога чіткіше сухим ротом і товстим язиком. Я повинна спробувати. І якщо там так само погано, як тут, на Землі, у Вежі, тоді мені буде набагато легше покінчити з космосом, ніж бути замкненою у закладі, призначеному для запобігання цьому. Ця думка приносить з собою несподіваний спокій. Просто деякий план.

Якби у мене вистачило сміливості зробити це під час моєї останньої прогулянки у відкритий космос, нічого б цього навіть не сталося.

За винятком того, що Кейн ніколи не залишив би мене там, і він та інші могли загинути, намагаючись мене врятувати.

Тож замість цього він помирає, бачачи речі, яких немає, і кличе свою дочку? Веллер приставляє свердло до своєї голови, а Лурдес відводить очі, тому що не може цього витримати? Набагато краще, Ковалик.

Я внутрішньо здригаюся, але встигаю витримати погляд Макса, поки він не киває.

«Добре. Радий це чути, — каже Макс. Він киває головою на Ріда, який кидає купу тканини на ліжко. Синій я впізнаю миттєво. Комбінезон Верукса. Можливо, з необхідною спідньою білизною бренду Верукс. Звичайно.

Рід йде, повертаючись боком повз Макса. «Це погана ідея», — бурмоче він.

Але Макс ігнорує його. «Вона готова», — каже він комусь у коридорі, і дві жінки-прислуги вриваються й знімають з мене затискачі. Макс повертається в коридор, коли вони починають стягувати простирадла, щоб допомогти мені піднятися з ліжка.

«Я можу встати й одягнутися сама», — кажу я з більшою впевненістю, ніж відчуваю. «Можу я трохи усамітнитися, будь ласка?» Коли вони не відповідають, я натискаю. «Якщо ви не плануєте одягати мене, поки ми будемо в дорозі».

Двоє обслуговуючих озираються на двері, і, почувши сигнал, якого я не бачу, виходять.

Я підводжуся з ліжка, обережно ставлячи ноги на підлогу, усвідомлюючи Макса та, ймовірно, Ріда в коридорі, які чекають, поки я впаду.