Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Не знаю.

У будь-якому випадку, коли служитель тисне маленьку чашку в мою руку, наповнену таблетками — як одну з тих вимерлих змій на Землі — до брязкоту, і я приймаю її. Після того, що я сказала Максу, він чекає опору. Але я знаю, що краще це не показувати. Я прихиляю чашку до губ, дозволяючи пігулкам припасти до мого язика, гіркота негайно викликає слину та бажання заглушити їх, щоб припинити відчуття.

Але в мить, коли я боюся, що пізніше передумаю, я маніпулюю таблетками, ховаючи їх під язиком і вздовж ясен і вдаю, що ковтаю насухо.

«Вам потрібна вода?» — питає черговий.

Я хитаю головою. А потім я відкриваю рота, як зазвичай, щоб показати, що я була слухняною і зробила, що потрібно.

Задоволений тим, що я не демонструю жодної форми опору, він — також звично — ледь дивиться на мене.

Служителька штовхає мене до ліжка, і коли вони обоє зосереджуються на тому, щоб відтягнути простирадло й підготувати нічні ковзанки, я випльовую таблетки, що розчиняються, на долоню, і стискаю кулак, щоб вони не випали.

Моє серце калатає, коли вони допомагають мені лягти в ліжко і обмотують мої зап’ястя тканиною. Я розумію, що не від страху бути спійманою, а від того, що станеться протягом довгої ночі, коли я і мій невилікуваний розум будуть наодинці. Що я побачу? Що я буду пам’ятати?

Я не знаю, що гірше.

Таблетки все ще відчуваються на моїй шкірі в кулаці, і на мить у мене виникає спокуса зізнатися. Спокуса нахилити голову до руки якомога ближче, щоб спробувати піднести їх до рота та поглибити блаженне забуття, яке вони пропонують.

Замість цього я чекаю, поки обслуга піде, а потім засуваю руку під простирадло й витрушую таблетки на ліжко. Вони падають, перекочуючись по матрацу, щоб влаштуватися біля моєї ноги або відскочити в інший бік, залишаючись між шарами нижнього та верхнього простирадл. Ця хитрість триватиме не більше доби, як тільки вони змінять білизну. Сподіваюся, цього буде достатньо, щоб Макс витягнув мене звідси. Але головне, я сподіваюся, що це не займе надто багато часу — я не знаю, як довго я зможу протриматися без цих таблеток. Занадто багато годин божевілля без лікування, і ніхто нікуди мене не відпустить.

Виявляється, у палаті нелегко спати, якщо ти не введений у забуття, навіть якщо всі інші так.

Віра скиглить через зал. Хтось десь кричить. Потім у цьому напрямку лунають кроки. Ніхто не намагається перевірити мене, коли проходить поруч. Хоча, напевне, вночі теж будуть обходи. Думаю, що так, хоча нічого подібного не пам’ятаю. Знову мій розум мене підводить. Але принаймні цього разу я розумію причину цього.

Мене проймає дрож від думки про таку вразливість, я прикута до ліжка й повністю вирвана зі сну, а хтось пильно дивиться на мене.

Піт покриває мою шкіру, коли починається ломка. Я стискаю очі. Було б краще, якби я могла проспати більшу частину цього часу.

Але мої повіки відмовляються зімкнутися, хоча дивитися нема на що. У кімнаті не темно, тьмяне світло з холу проникає крізь частково відчинені двері.

Мій погляд стрибає по моїй маленькій кімнаті, від пластикового крісла для відвідувачів навпроти ліжка, комода з трьома шухлядами на стіні біля підніжжя ліжка, до художнього панно, яке належить і встановлене Вежою над бюро. Зазвичай це спокійне озеро з гілками плакучої верби, що м’яко погойдуються на вітрі, тепер виглядає зловісно, загрозливо.

Звідкись неподалік лунає тихий стогін, і я відриваю увагу від озера на крісло відвідувача.

Чоловік, одягнений у сіру піжаму, як і я, сидить і стікає кров’ю з зап’ясть, а його рани – жахливі порізи. Його пальці послаблюються й упускають скручений і загострений шматок металу, можливо, кронштейн з ящиків бюро. Він вдаряється об кахельну підлогу з тихим дзвоном.

У мене перехоплює подих, а потім я розумію, що чекала. Для нього. Для них.

Він дивиться на мене, крізь мене, а потім зникає.

Через мить біля моїх дверей проходить жінка, кличучи когось. «Таллі? Ти тут?”

Я не бачу її, але коли ніхто не поспішає відповісти мешканцю, який встає з ліжка посеред ночі, і я залишаюся з висновком, що її також насправді немає. Колишній резидент, як самогубець у моєму кріслі?

Коли я востаннє жила на планеті, у будинку групи Верукс, на перенаселеній Землі з обмеженими ресурсами, це було важко. Так багато людей, а разом з ними й інші, яких ніхто інший не бачив. Але я навчилася ігнорувати це… і втікати, коли ігнорувати не виходило.

Але тут, у Вежі Миру та Злагоди — що за фігня, видавання бажаного за дійсне — бігти нікуди.

Я щосили стискаю обмеження, але вони не поступаються. Не те щоб мені було куди подітися, втекти, навіть якби вони зникли.

До моєї кімнати, проходячи крізь стіну ліворуч, входить старий чоловік. Його лікарняний халат білий, з великим логотипом Верукс на лівій стороні грудей. Не схожий на будь-який одяг, який я бачила тут.

Він зупиняється, ніби бачить мене, і моє тіло рикошетом пробиває холодок.

“Марія?” — запитує він, потім продовжує, не чекаючи відповіді. «Вибач. У мене не було вибору. Ти це знаєш. чи ні? Я не знав, що двигуни перегріваються».

Я не можу відповісти. Я не знаю, що сказати.

Але це, здається, не має значення. Він відвертається від мене і прямує до протилежної стіни, і я бачу його потилицю й плечі, всі в пухирях, почорнілих і обгорілих.

Він проходить крізь стіну і зникає. Йому не заважають конструкції фізичного світу, тож я все ще чую, як він виголошує свою промову перед кимось, хто б не був поруч, і ким би він не вважав Марію. Галюцинації, духи, називайте їх як завгодно, їх не зупиняють ні стіни, ні двері, ні ховання голови під подушку. Навіть беруші марні. Звуки знаходяться у вашій голові, що не має нічого спільного з реальними вібраціями, що б’ють у вашу барабанну перетинку. Вийти за межі зони дії - єдиний вихід.

Беруші. Щось у цьому мене дратує, знайомість, за яку я, здається, не можу зачепитися.

«Марія!» Тепер він звучить ближче. Може в залі? Він повинен робити це щовечора. А може, навіть протягом дня.

Я здригаюся від вологого від поту та липкого простирадла, уявляючи, як він наближається до мене, коли я не сплю, але абсолютно не підозрюю про його прихід.

Мої груди стискаються, я відчуваю, що стіни змикаються. Так багато з них, невидимих, але все ще тут, товпляться серед живих. Тому ЛІНА мене ніколи не турбувала. Так, вона була маленькою, але це обмежувало всіх мешканців. Чим менше людей навколо, тим менше я бачу видінь.

Спалах