Читати книгу - "Білий попіл"

Німому сорочку від шиї до пояса. Удар був для нього цілковитою несподіванкою, тож Німий смикнувся, рефлекторно обертаючись. На мить він випустив сотника з виду. Той одразу з цього скористався, і його шабля миттєво полоснула Німого по шиї.

З тихим хрипом бандит повалився на бруківку.

Його приятелі розгубилися. Їхнього секундного сум’яття вистачило, щоб черговим ударом батога вибити одному з них око. Другий сам кинув шаблю й заволав про пощаду.

Бій скінчився.

Майдан був усіяний мертвими та пораненими. Здебільшого тими, хто постраждав під час перестрілки. З усіх бандитів вижило тільки четверо.

Скільки ж часу минуло, відколи сотник застрелив Лисицю? Насправді — навряд чи більш як п’ять хвилин…

Сотник тяжко дихав, зігнувшись майже навпіл. Він витримав цей бій з великою честю, але тепер сили покинули його.

Я всадовив на землю вцілілих посіпак Лисиці й не зводив із них очей.

— Потрібна допомога? — запитав я сотника.

Він похитав головою. Говорити йому ще було тяжко.

— Чому ти не втікаєш? — запитав він, щойно віддихався.

— Бо я не вбивав вашу дочку.

Він підійшов до мене й поглянув так, ніби вперше бачив.

— Я б не вистояв проти чотирьох, — сказав він, розгублено оглянувши поле бою.

— Це ж ви тоді заступилися за мене — вранці після вбивства? Бо ж ніякі друзі не змогли б протистояти вашому гніву, якби ви вірили, що вбивця — я.

— Так, — кивнув сотник. — Але зовсім не тому, що вірив у твою невинуватість. Я просто хотів розібратися.

— А жертвопринесення, — я вказав поглядом на ешафот. — Це ідея вашої жінки?

Сотник промовчав.

Здаля залунали крики та шум — це, озброївшись після втечі, поверталися хуторяни.

— Послухайте, — сказав я. — Я знайду вбивцю. Сьогодні.

Сотник звів на мене очі.

— Якщо ти не знайдеш… Вони вимагатимуть твоєї смерті. Навіть якщо я повірю тобі…

— Сьогодні, — повторив я.

Він подумав іще мить. Потім рішуче кивнув.

— Що для цього потрібно?

Я полегшено видихнув.

— Скажіть для початку… — тихо запитав я, підійшовши до сотника ближче. — Тільки відверто. Петро та Василь — двоє чоловіків, які прибігли на Марфин крик, — це справжні свідки?

— Себто?

— На поминках були ж люди, які просто виконували свої ролі, так же ж? Наприклад, подруги Соломії, молодші за неї років на двадцять. Чи ваш святитель води Варфоломій. Цей коваль, я так зрозумів, надів рясу вперше в житті.

— Ваша правда, — відповів сотник. — Та якраз щодо Василя та Петра можете не сумніватися, ці — справжні.

— Тоді настав час вам дещо взнати. Коли вашу дочку шукали й не могли знайти там, біля старої верби, вона була в річці. Мертва.

— У річці? Як так?! Вона ж під ранок прийшла додому!

— Вона не приходила.

— Що ти намагаєшся мені сказати?

— Те, що й стара Марфа збиралася сказати мені, перш як вистрибнула з вікна: ваша жінка брехала вам. Соломія не могла прийти під ранок додому і назвати мене вбивцею. Вона вигукувала моє ім’я, тому що кликала мене на допомогу, коли тікала з пагорба. Жіночий крик, який чули Василь і Петро, — насправді був не Марфин. Адже Марфа стояла за пагорбом. А звідти, хоч як голосно репетуй, до крайніх хат не докричишся. Жіночий вереск — то був крик вашої дочки, коли вона отямилася під старою вербою.

— Навіщо ж їй було кричати, якщо…

— Якщо, за словами Марфи, я тоді вже спав безпробудним сном п’яниці, — закінчив я його запитання. — Відповідь знає третій, хто від самого початку був на пагорбі.

— Третій? — здивувався сотник.

— Просто підіграйте мені зараз! Довіртесь — і підіграйте!

Я відшукав серед тіл на площі камердинера Теслю. На мою превелику радість, він іще дихав, хоча й був за крок од смерті: лежав сполотнілий у калюжі власної крові. Ми підійшли до нього. Він був при тямі. Сотник став за моєю спиною.

— Це він! — сказав я сотнику зумисне голосно. — Тягніть його на ешафот, поки не здох!

Я поглянув на старого, бо не мав певності, що той підтримає мій блеф. Та він вагався лише якусь мить, а потім звів очі, відшукав когось на площі й свиснув:

— Ви троє! Поможіть його перетягнути!

Камердинер сторопів.

— Ми все знаємо, — відповів я на німе запитання в його нажаханих очах. — Це ти розтрощив голову нещасній дівчині!

— Це якесь казна-що! Вона втопилася!

Я почув, як сотник глибоко вдихнув.

— Отже, втопилася! — гаркнув він.

Не обертаючись, я схопив його за руку, щоб він мовчав.

— Чому ж вона кричала з пагорба на весь хутір? — запитав я, не даючи камердинеру схаменутися.

— А мені як знати! Це вона вдарила мене по голові тим клятим каменем! Вона мене, а не я її! — вигукнув він.

Запала тиша. Нас уже оточили люди. Камердинер тяжко дихав. Потім закашлявся кров’ю.

— Розповідай, — мовив сотник. — Інакше, присягаюся, я тебе четвертую!

— Вона отямилася, коли я вливав йому в горло настоянку, — сказав він, тицьнувши в мене пальцем.

— Яку настоянку? — запитав я.

— Опійну… — він знову зайшовся кашлем. — Щоб не пам’ятав…

— Як я опинився на пагорбі?

— Я притягнув тебе. Від самого шинку.

— Хто тобі наказав?

Він перелякано вмовк, груди його здіймалися часто-часто, а погляд метався від мене до сотника.

— Кажи! — прогарчав сотник.

Було помітно, що для відповіді Тесля зібрав останні сили.

— Ваша жінка…

— Брешеш! — закричав сотник і вхопив Теслю за барки.

— Ні… — відповів він ослаблим голосом.

— Хто її вбив?! Хто вбив мою донечку?!

Розділ 23

Камердинер дурнувато вибалушив очі, а на губах його показалася дивна усмішка.

— Кажи! — сотник струсонув його так, що могла б і голова відірватися.

— Він мертвий, — сказав я старому.

Той розтиснув руки, і труп Теслі впав на бруківку. В очах сотника був відчай. Він обернувся до мене, і питання: «Що далі?» — було наче написане в нього на чолі.

— Ваша дружина — вона знає відповідь, — сказав я. — Більше ніхто.

— Анно! — сотник випростався, оглянувши площу. — Анно!

Та її ніде не було.

— Де вона?! — прокричав він.

Звідкись пролунало несміливе: «Мабуть, вернулася», — та ні я, ні сотник так і не побачили, хто це сказав.

— До маєтку! — гукнув він.

— І чимскоріш, — додав я.

Він підійшов до свого коня. Схоже, лють відпустила сотника, і сили щезли разом з нею: він наче вмить зістарився на десяток років. Притиснувши до себе поранену руку, човгав по брукові старий дід.

Ми підійшли до воза, до якого були прив’язані Настя й моя мати.

— Хомо! — вигукнула мама, побачивши мене.

— Розв’яжіть їх! — наказав сотник, навіть не спинившись. — Страти не буде!

Я махнув їм, та сам підійти не зміг, бо довелося тримати попід руку старого, — інакше б він просто не втримався на ногах.

— Куди ви? — запитала Настя.

— У маєток, — сказав я, та більше нічого не став пояснювати.

Сотник уже відв’язав свого коня.

— Зможете триматися в сідлі? — запитав я.

— Дивись, не відставай, — буркнув сотник, хоча його бліде обличчя підказувало мені, що їхати доведеться помалу.

Неподалік жував траву рудий скакун покійного Лисиці, і я вирішив, що цілком можу вважати його своїм трофеєм. Застрибнувши в сідло, що було не так легко зробити з вивихнутою рукою, я швидко наздогнав сотника.

— А де Олесь?

— У підвалі… Він зрадив мене…

— Аж ніяк, — заперечив я.

Сотник просто кивнув у відповідь, що могло означати тільки одне: будь-які розмови краще відкласти