Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

— Я хочу дещо пояснити. — Кашляю, прочищаючи горло. — Тобто

пояснити, чому не розповіла тобі про…

— Ти не мусиш нічого пояснювати. — Він кидає на мене короткий

погляд, а відтак знову зосереджується на пляшці у власних руках. —

Цілком очевидно, чому ти мені не розповіла.

— Я хотіла це зробити.

Це неправда. Я не хотіла нічого йому розповідати. Я не хотіла, щоб

він знав, хай навіть приховати власне минуле було від самого початку

дурнуватим задумом.

— Хай там як, мені дуже шкода.

Він ледь погойдує пляшку в руках.

— То за що ти сиділа?

Як прикро, що в мене немає пива.

Розтуляю губи, але, перш ніж устигаю зрозуміти, що саме варто

відповісти на це запитання, він каже:

— Забудь. Я не хочу знати. Мене це не обходить.

Закушую губу.

— Послухай, мені справді шкода, що я тобі не розповіла. Я хотіла

просто залишити минуле в минулому. Це зовсім не через якісь лихі

наміри.

— Еге ж…

— Я… — Дивлюся на власні долоні, складені на колінах. — Я

соромилася. Не хотіла, щоб ти погано про мене думав. Твоя думка

багато для мене важить.

Він скидає голову, щоб глянути на мене. Погляд його у тьмяному

світлі ліхтаря над ґанком здається на диво лагідним.

— Міллі…

— Також я хочу, щоб ти ще дещо знав… — Я глибоко вдихаю. —

Тоді, вночі, все було чудово. То була одна з найкращих ночей у всьому

моєму житті. І це завдяки тобі. Отже, хай би що сталося, дякую тобі за

ту ніч. Я… я просто мала тобі це сказати.

Зморщечка пролягає між його бровами.

— Мені теж було чудово. Я не почувався таким щасливим уже… —

Він тре перенісся. — Уже дуже довго. І навіть не усвідомлював цього.

Якусь мить ми дивимося одне на одного. Повітря між нами просто

вібрує від напруження. І з його погляду я розумію, що Ендрю теж це

відчуває. Він озирається на задні двері та, перш ніж я встигаю

зрозуміти, що відбувається, накриває мої вуста своїми.

Він цілує мене, здається, цілу вічність, але насправді все триває, мабуть, зо хвилину. Коли він відсторонюється, в очах його я бачу

гіркий жаль.

— Я не можу…

— Я знаю…

Не судилося. З багатьох причин. Якби він зважився, я пристала б на

це. Навіть попри те, що це означало б, що Ніна стане моїм лютим

ворогом. Я зголосилася б ризикнути. Заради нього.

Утім зараз я зводжуся й полишаю його на ґанку разом з його пивом.

Дерев’яні сходинки під моїми босими ногами крижані. Підіймаюся

на другий поверх. Голова в мене досі паморочиться від поцілунку, губи

печуть. Неможливо, щоб це сталося востаннє, щоб ніколи більше не

повторилося. Просто неможливо. Я ж бачила, як він на мене дивився.

Його почуття до мене щирі. Хай навіть Ендрю відомо тепер про моє

минуле, я досі йому подобаюся. Єдина проблема полягає в тому, що…

Стривайте-но. А це в нас що?

Завмираю на горішній сходинці. Там, у коридорі другого поверху, маячить якась тінь. Мружуся, намагаючись роздивитися примару в

темряві.

А тоді тінь рухається.

Не стримавшись, зойкаю і мало не злітаю сторчаком зі сходів.

Хапаюся за бильця, останньої миті просто дивом утримавшись на

ногах. Тінь суне до мене, і тепер я бачу, хто це.

Ніна.

— Ніно… — видихаю я.

Що вона робить у коридорі? Хіба була на першому поверсі? Чи вона

бачила, як ми з Ендрю цілувалися?

— Привіт, Міллі.

У коридорі темно, але білки її очей мало не світяться в темряві.

— Що… що ви тут робите?

Вона зневажливо форкає. Світло місяця підсвічує її обличчя, і на

нього лягають моторошні тіні.

— Це, власне, мій будинок. Я не мушу звітувати вам про те, чим

займаюся.

Власне, це насправді геть не її будинок. Господарем у маєтку є

Ендрю. Якби вони не були одружені, вона взагалі не мала б права тут

жити. Якщо він вирішить усе ж таки обрати мене й дати їй відкоша, цей будинок стане моїм.

Ну, що за божевільні думки лізуть мені в голову. Цілком очевидно, що нічого такого ніколи не станеться.

— Вибачте.

Вона складає руки на грудях.

— А от що, цікаво, ви тут робите?

— Я… я спустилася випити води.

— У вас що, води в кімнаті немає?

— Я вже всю випила, — брешу я. І я впевнена, що вона достеменно

знає, що це неправда, зважаючи на те, що вона взяла собі за звичку

нишпорити в моїй комірці.

Ніна якусь мить мовчить.

— Енді не було в ліжку. Ви, бува, його не