Читати книгу - "Капкан (на) демона, Katerina Школіна "

Очікування змушує сходити з розуму, але бажання дочекатися змушує жити. 

© Мішель Мерсьє

Уздовж кришталевих вод океану розташувалося прекрасне місто, створене з темного каменю, що вбирав в себе відблиски сонця, неначе місто зірвали на землю з нічного неба. Його порт був ласим пристанищем для піратів та купців, які щодня з'їжджалися на Великий ринок, щоб укласти угоди, розповісти про свої морські пригоди і побенкетувати.

У цьому місті чорний колір уже 600 років з дати заснування був символом свята та удачі. Він переплітався у вбранні місцевих мешканців, у вишитих орнаментами прапорах та вінках квітів, які прикрашали вулиці. 

Таємничий лорд, який володів містом, рідко з'являвся у своїй резиденції, палаці, що височів у центрі міста як недосяжна фортеця. Чутки про його нечуване багатство і загадкові здібності простягалися на неймовірні далі. Ті, хто прагнув мати зустрітися з лордом, мусили просити аудієнції за допомогою дорогого підношення і чекати на запрошення. Неважливо король ти, купець чи мандрівник - правила для всіх одні. Часом здавалося, що стіни міста самі допомагали оберігати таємниці лорда. Тільки обраним відкривалася можливість потрапити до цього величного палацу та побачити обличчя таємничого володаря чорного кам'яного міста.

Але рідко, раз, мабуть, на якихось двадцять років лорд відкривав двері палацу для гостей. Коли усі могли бенкетувати безпосередньо посеред розкоші і за столом сиділи люди різних соціальних станів. Столи ломились від яств і сам лорд приймав гостей. 

І цей день сьогодні... 

Палац ошатно прикрашений вінцями квітів та свічок. Вишукані страви та вина подані на срібному посуді, викладеному на довгих столах, що були виготовлені на замовлення з дорогого дерева. Лорди та дами вбрані у розкішні вбрання, прикрашені дорогоцінними прикрасами. Простий народ, також присутній на банкеті, що мав змогу насолодитися музикою та стравами, відчути дух розкоші та веселощів, що панували в палаці. 

Купці тут активно обговорювали торгові справи та розважали інших своїми історіями. Усі гості насолоджувалися музикою, танцями та веселими розвагами, наповнюючи залу веселощами і щирим сміхом.

- Вітаю, лорде, - спокій господаря міста порушив один з купців напідпитку. Якби це не був один з завсігдатаїв, то лорд давно вже взашей вигнав його. Не сам. Охорона би постаралась. 

- Знову ти за своє, - глибоким оксамитовим тембром відповів йому... Ділан. 

Утім, зараз його не впізнати. Пойшли сотні років і йому все ж вдалося подорослішати. Не зовні. Роки правління змусило його набратися досвіду і нарешті наповнили його серце не тільки рішучістю і пристрастю, а й розваженістю та терпінням. Але все ж дечого в його серці не вистачало. Точніше декого...

Він правив підводним царством і декілька раз на рік вибирався на сушу, де заснував чорне місто.

Чому? Він висидів не одну сотню вечорів в бібліотеці і йому вдалося знайти місце на карті з тонкою матерією, де міг з'явитись розлом між світами. Він збудував місто Деміана, аби демониця не помилилась з місцем зустрічі і терпляче чекав. Незважаючи на те, що вона могла і не повернутись. 

- Ех... Вже вдруге на моїй пам'яті така пирушка, а Ви все ж з таким же непроникливим виразом обличчя. 

Ділан хмикнув і відвернувся до вікна. 

- Ти надто часто ошиваєшся в моєму замку... 

Купець проігнорував цю холодну фразу. 

- Невже у вікні щось набагато цікавіше за життя навколо Вас? - п'яно надув губи він. 

- Хмм. Як знати... - всміхнувся куточками губ Ділан. - Ми знаходимося в найвищій точці, звідси відкривається неабияк прекрасний вид на місто. 

Купець невдоволено прицмокнув. 

- І взагалі. Про що Ви думали коли будували це місто! Чому воно усюди чорне? Невже носить траур? - запитав настільки серйозно, наскільки міг. Проте будь він на тверезу голову, то нізащо не поліз би з такими запитаннями.

- Ні... - навіть не ворухнувшись відповів Ділан. Він все ще стояв спиною і навіть не думав повернутись. - От не будь ти мойм другом... - зітхнув. 

- Тоді що? - все ж голос купця дійсно міг здатись серйозним, якби через мить він не ікнув.

- Я б навіть назвав Деміану святковим місцем... - знов усміхнувся куточками губ атлант. - Але це зовсім нецікава історія...

Саме зараз він дивився на полярну зірку, що наче діамант виблискувала у вікні. А його свідомість наче стрілами проштрикнули старі спогади.

Тоді також була зоряна ніч. Ні хмаринки. Молодий місяць. Азалія засиділась допізна, заповнюючи рахункову книгу. 

600 років тому,

На піратському кораблі,

10 днів з моменту спасіння з бухти Кракена

Ділан сидів насупившись у кутку, перебираючи сторінки книги, яку дістав з полиці капітана. Півтора тижні він на цьому судні...

Він, мабуть, уперше тримає в руках книгу кольору сажі. Світлими у ній були лиш літери, написані золотою фарбою. Чорний колір у підводному царстві вважався ознакою зла чи нечисті. Навіть, прощаючись з померлим, там ніколи не надягали настільки темний відтінок. Тому і речей з таким кольором майже не було.