Читати книгу - "Той, хто вбиває"

Я встав, вийшов на кухню по паперові рушники.

— Дякую.

Коли Сюнне брала папір, світло впало на її ліву щоку.

Я нахилився ближче, обережно взяв її за підборіддя, обернув до себе й побачив ледь видний синець під оком.

— Він тебе вдарив?

Сюнне мовчки кивнула.

— От дідько! — вихопилося мені.

— Я не знала, куди мені піти, — сказала Сюнне. — Я просто, не думаючи, вибігла під дощ. І тепер... уявлення не маю... усі мої речі в нього... своє помешкання я віддала в оренду. Не знаю, що...

— Цить... Не плач, — заспокоював я її. — Ти тут, у безпеці... А все решта поступово втрясеться.

Тепер вона розплакалася ридма, заходячись судомними схлипами. Я сидів поруч, гладив її руку. Дав їй виплакатися до знемоги. А потім пішов на другий поверх, приготував постіль у гостьовій кімнаті, відвів Сюнне нагору й вклав у ліжко.

— Плюнь на Дідріка, — сказав я. — Він годиться лише для одного...

Сюнне розгублено глянула на мене, підвівши червоне, опухле обличчя.

— Для чого?

Я подав їй пігулку, тримаючи її, як зовсім недавно, й вона, між великим і вказівним пальцями.

— Ковтни. Ось приберіг одну для непередбачуваного кризового випадку. Сьогодні саме такий випадок. Відкрий ротика!

Сюнне усміхнулася і слухняно відкрила рота.

Коли за двадцять хвилин я тихенько зазирнув до неї, вона міцно спала.

Розділ 55

— Можеш жити тут, скільки захочеш, — сказав я вранці.

Сюнне малювала пальцем на кухонному столі невидимі риски. Хоч ми були партнерами, а вона з роками стала досвідченим адвокатом, я й досі дивився на неї, як на маленьку дівчинку. Не через брак поваги, а лише тому, що знав її зовсім юною і нерішучою, і тому, що був набагато від неї старший. А ще через її зовнішність. Струнке, майже хлопчаче тіло, ледь вловна ніяковість, гладенька шкіра, ясні очі. Однак цього ранку я помітив, як життя починає карбувати свої сліди й на її обличчі.

— Не хочу бути тобі тягарем, Мікаелю! Моє цілодобове тупотіння над головою доведе тебе до сказу.

— Дім великий, — усміхнувся я. — Є де сховатися. Просто знай: тобі нема чого стресувати. Ти маєш ліжко, кімнату й дах над головою, і цього поки що достатньо.

Того дня я запланував собі відвідати батька. Дуже давно в нього не був. Провідини завжди відкладалися на день чи на тиждень, бо не хотів залишати Сюнне саму в важкий для неї час. Але нині сказав їй, що збираюся до батька.

— Я поїду з тобою, — відразу зголосилася вона. — Якщо це, звичайно, пасуватиме...

Пасувало, звичайно. Батькові, у кожному разі. Нічна негода розвіялася, було тепло й сонячно, дерева поволі закосичувалися ніжною зеленню. Щоб не сидіти в тісній, душній кімнатці, ми позичили інвалідного візка, загорнули батька у вовняний плед і вивезли надвір. Він ніби аж пожвавішав, роззирався на всі боки, вертів головою, а очі, здебільшого порожні й неприсутні, жадібно вбирали довколишній світ.

— Варто було б частіше влаштовувати прогулянки, — сказав я. — Вивозити його надвір.

— Узимку це непросто, — відповіла Сюнне.

— Так, узимку непросто.

Ми йшли собі далі, нам комфортно мовчалося. Виспівували пташки, пара чайок вимальовувала в небі кола. Сюнне торкнулася моєї руки, дотиком попросила зупинитися, нахилилася до батька, поправила плед на його колінах.

— Хто ти? — запитав він.

Я давно не чув, як він говорить. Зазвичай батько тільки кивав або хитав головою, коли я про щось його запитував, зрідка казав «так» або «ні».

— Я — Сюнне. Працюю разом з Мікаелем.

— Мікаель? — перепитав батько.

Я схилився, щоб він міг мене бачити.

— Я тут, тату.

— Ага. Мікаель... — втішено сказав він.

Було дуже затишно гуляти з Сюнне і батьком. Так нормально, ніби ми родина. Якось умиротворено. Відпочинок серед важких буднів. Мені сподобалося.

На закупи ми пішли в «Лагуну». Сюнне сказала, що там ми точно не наткнемося на Дідріка. Вдома я приготував обід. Нічого особливого: запечені в духовці кілька стейків лосося з песто й салат. До риби випили білого вина, а потім перейшли у вітальню і налили собі по келиху червоного вина. Сюнне уникала будь-якої згадки про Дідріка.

— Як розслідування? — поцікавилась вона. — Щось чути?

Хоч Сюнне й не називала імен, я знав: вона мала на увазі Геллє.

Я заперечно похитав головою.

— Ні, ніхто нічого не каже. А навіщо їм казати? Я лише свідок у цій справі. Останнє, що чув: Управління поліції звернулося до «КРИПОС»[2], попросило допомоги зі столиці.

Ми долили собі ще вина, і до вечора нівроку сп’яніли. Сюнне — менше, я — більше. Вона почала клацати пальцями в телефоні. Я знав, що вона вимкнула телефона, ще як втекла з дому, й відтоді не вмикала.

— Облиш, Сюнне.

— Могли прийти інші повідомлення. Може, щось важливе.

— Ти ж розумієш, це лише відмазка.

Але Сюнне проігнорувала мої слова, швидко набрала пін-код. За кілька секунд телефон почав пищати.

— Скільки есемесок прислав? — запитав я.

— Чимало, — відповіла вона, не підводячи голови.

— І що каже?

Сюнне схопила келих і, уникаючи мого погляду, вихилила до дна.

— Може, я трохи поквапилася, — тихо промовила вона. — Йому дуже прикро.

— Він тебе вдарив, Сюнне.

— Так, я знаю... Але...

— Ніяких «але». Скільки разів він піднімав на тебе руку?

Сюнне мовчала.

— Ти вчора казала, що він не гребує іншими жінками.

— Може, я помилялася. Я ж не знаю нічого напевне, то лиш мої здогади. Він приховував від мене приватні повідомлення, неоковирно пояснював, де був. Отаке...

Я похитав головою.

— Ти не помилялася.

І я розповів їй про вечір, коли бачив Дідріка в черзі на таксі.

— Тобі не привиділося? — запитала вона упалим голосом.

— Ні, сто відсотків — бачив. Вони, не гаючи часу, почали притискатися на задньому сидінні, ще й таксі від зупинки не від’їхало.

Сюнне пильно глянула на мене.

— Коли це, кажеш, було?

— Десь перед Різдвом, напередодні суду.

— Але ти не вважав за потрібне повідомити мене раніше?

— Я вважав непорядністю з мого