Читати книгу - "Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)"

23 жовтня 1962 року, через день після телевізійного звернення президента США до американського народу (і до вождів Радянського Союзу), теплохід «Александровськ» прибув у порт Ла-Ізабелла з найціннішим вантажем: 24 термоядерні заряди для найпотужніших ракет 8К65 і 44 ядерні заряди для крилатих ракет ФКР-1.

Загальна кількість ядерних зарядів на Кубі на момент початку відкритої фази кризи — 164.

Але сталося непередбачене: найпотужніші термоядерні заряди для носіїв 8К65 вже на Кубі, але самі ракети поки в океані.

Карантин вступив у силу о 10 годині ранку 24 жовтня 1962 року.

І що накажете робити?

Варіантів не було: 23 радянські вантажні судна, у тому числі чотири з ракетами 8К65, отримали наказ повертатися в Радянський Союз.

Ключовий момент

22 жовтня 1962 року, в момент, коли Карибська криза вступила у свою відкриту і вирішальну фазу, Радянський Союз практично не мав міжконтинентальних балістичних ракет, хоча й наполегливо ними хвалився. Проти США могли бути використані п'ять стартових комплексів ракет 8К74: один в Тюра-Тамі, чотири в Плесецьку. Однак комплекси були гранично вразливими, бо становили собою величезні відкриті стаціонарні споруди, приблизно такі ж, з яких здійснювався запуск пілотованих космічних кораблів. Навколо цих комплексів була розгорнута потужна і крайнє вразлива інфраструктура, включаючи кисневі заводи. Ракети 8К74 зберігалися в ангарах, вони вимагали тривалого часу на підготовку до старту. Ці комплекси могли бути використані проти США, однак ракети 8К74 ніколи не стояли на бойовому чергуванні.

До моменту кризи Радянський Союз мав міжконтинентальну балістичну ракету 8К64 на високо-киплячих компонентах. Це той самий виріб, який у жовтні 1960 року гримнув на старті, перетворивши на білий попіл Головнокомандувача Ракетних військ стратегічного призначення Головного маршала артилерії Недєліна, стартовий штат і групу провідних конструкторів Південного машинобудівного заводу. У жовтні 1962 року проти Америки можна було використовувати 19 таких ракет. Всі вони запускалися тільки з відкритих, нічим не захищених пускових установок і вимагали тривалого часу на підготовку до старту. Проблема полягала в тому, що ці ракети, хоча й були вже випущені промисловістю, ще не були прийняті на озброєння Ракетних військ через безліч невирішених великих і малих проблем. Постановою уряду МБР 8К64 була прийнята на озброєння через 9 місяців після кризи - 15 липня 1963 року. Але вже наступного 1964 року ракета була визнана застарілою, хоча після цього стояла на озброєнні ще 13 років.

У той же момент у США на озброєнні знаходилося 253 міжконтинентальні балістичні ракети: 135 «Атлас», 108 «Титан-1» і «Титан-2», 10 «Мінітмен». Всі «Титани» і «Мінітмен», а також 71 ракета «Атлас» - у шахтних пускових установках. Крім того, американці могли вести вогонь по Радянському Союзу ракетами середньої дальності з території Великобританії, Італії та Туреччини. Всього в цих країнах було розміщено 105 пускових установок балістичних ракет середньої дальності «Тор» і «Юпітер».

В момент кризи флот США мав 9 атомних ракетних підводних човнів, на кожному по 16 балістичних ракет з дальністю 2200 кілометрів і можливістю миттєвого старту з-під води. Човни базувалися в Іспанії та Великобританії. Вийшовши з бази або навіть перебуваючи на базі, вони могли здійснювати пуск ракет. Ці човни діяли в акваторіях, де не було й не могло бути радянської протичовнової авіації, де вони були надійно захищені від можливих дій радянських протичовнових кораблів.

У Радянському Союзі в той момент було п'ять атомних ракетних підводних човнів проекту 658, на кожному по три рідинні ракети 4К50 з дальністю 600 кілометрів, з надводним стартом. Але один з цих човнів, К-19, після аварії в Атлантичному океані перебував у тривалому ремонті. Інший, К-33, готувався стати в ремонт; його загнали в док у момент кризи - 25 жовтня 1962 року. Залишалося три: К-16, К-40 і К-55. Для нанесення удару по США ці човни повинні були зробити тривалий перехід через океан, спливати біля берегів США - там, де панування авіації і флоту США було переважним, - і після 15-20-хвилинної підготовки здійснювати старт.

Крім того, в Радянському Союзі було 19 дизель-електричних ракетних підводних човнів проекту 629, які мали таке ж озброєння - по три ракети 4К50 і по шість торпед. Перед цими човнами стояли все ті ж проблеми: для нанесення удару по США треба було спочатку перетнути Атлантичний або Тихий океан, потім спливти поблизу американських берегів, заправити ракету, підняти її над рубкою і провести старт. Проблема ускладнювалася тим, що підводна швидкість човнів проекту 629 -12 вузлів. Якщо гнати на граничній швидкості, то й тоді перехід в один і в інший бік займав занадто багато часу, різко скорочуючи час перебування на бойовому чергуванні. Ось чому сім таких човнів було вирішено перекинути на Кубу. Але на момент кризи вони ще не прибули.

Дизель-електричний ракетний підводних човен проекту 629.

У жовтні 1962 року до Америки могли дотягнути два типи радянських стратегічних бомбардувальників: ЗМ і Ту-95. Обидва могли літати тільки на дозвукових швидкостях.

За різними оцінками, їх у той момент (у варіанті носіїв ядерної зброї) було від 68 до 152.

США мали можливість наносити ядерні удари по Радянському Союзу надзвуковими стратегічними бомбардувальниками Б-58А. Їх було 115 на момент початку відкритої фази Карибської кризи. В ході її, 26 жовтня 1962 року, на озброєння надійшло ще три машини цього типу.

США мали можливість наносити ядерні удари по Радянському Союзу надзвуковими стратегічними бомбардувальниками Б-58А (швидкість у два рази більша за швидкість звуку, бойове навантаження - атомний боєприпас потужністю 3 мегатони). На момент початку відкритої фази Карибської кризи на озброєнні ВПС США було 115 машин цього типу.

Флот США міг наносити ядерні удари по Радянському Союзу за допомогою важкого надзвукового палубного штурмовика А-5 «Віджилент». В момент кризи їх було 57. Два типи цих надзвукових літаків призначалися для того, щоб розчистити шлях основній масі бомбардувальників, тобто придушити систему ППО на обраних напрямках. Після того у справу вступали сотні стратегічних бомбардувальників Б-47 і Б-52.

До цього треба додати, що Радянський Союз могла бомбардувати вся тактична авіація США та численних союзників.

У червні 1991 року, за два місяці до краху Радянського Союзу, Міністерство оборони СРСР визнало, що в жовтні 1962 року США мали ядерних боєприпасів у 17 разів більше, ніж СРСР («Військово-історичний журнал»,