Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

страх упереміш із цікавістю. У моїй пам'яті зринули чудернацькі символи, змальовані зі скелі, достоту такі, як на старовинній печатці, а разом з ними й фантастичні казки латинського географа. І якщо за кадром не було сценариста, що упорядковував усі ті химерні події з неабияким хистом, то я ні краплі не сумнівалася в тому, що стала свідком чогось, що ніяк не входило в рамки звичного плину життя. День за днем я спостерігала за професором Ґреґґом. Він ішов по гарячих слідах, а завзяття, якому він не знаходив застосування, пожирало його зсередини. Вечорами, коли сонце перекочувалося за вершечок гори, він походжав терасою, втупивши очі в землю, тимчасом як над долиною туман наливався молоком, тихий вечір доносив далекі голоси, а блакитний димок рівним струменем здіймався із ромбоподібного комина сірого будиночка фермера — все, як того ранку, коли ми сюди приїхали. Як я вже казала, в мене була натура скептика, і хоча я мало що, а то й зовсім нічого, не розуміла, в мені оселився страх, і я марно повторювала собі наукові догми, що все в житті матеріальне і що у всесвіті немає нічого незвіданого навіть за найбільш дальніми зорями, де надприродне може знайти свою точку опори. А тоді я подумала, що матеріальне таке ж страшне й незбагненне, як духовне, що наука сама по собі не робить нічого, окрім як тупцює на порозі, ледь вихоплюючи кутиком ока дива задзеркалля.

Бувають такі дні, що вирізняються з-поміж інших зловісним червоним маяком — передвісником прийдешнього лиха. Одного такого дня я сиділа на лавочці в саду й дивилась, як хлопчина Кредок прополює якісь рослини, коли раптом стрепенулася від різкого звуку, схожого на рев дикого раненого звіра, й була невимовно шокована, коли побачила, як бідолашний хлопець скрегоче зубами й здригається всім тілом, ніби пронизаний електричним струмом. На його вустах виступила піна, а обличчя опухло й потемніло, перетворившись на потворну людську маску. На мій пронизливий лемент прибіг професор Ґреґґ. Коли я вказала йому на Кредока, хлопчина, здригаючись у конвульсіях, впав ниць і лежав на мокрій землі, звиваючись усім тілом, наче ранена змія, а з його вуст долинали якісь страшні хрипкі та свистячі звуки. Він немов говорив на якомусь жахливому діалекті, вибльовуючи слова чи щось схоже на слова, що могли належати до мови, тисячоліттями мертвої й похованої глибоко в нільському мулі або в найвіддаленіших куточках мексиканських лісів. На якусь мить, поки в моїх вухах усе ще лунав той нелюдський крик, мені раптом сяйнуло, що це, мабуть, голос самого пекла, і, скрикнувши знову, я побігла геть, вражена до самих глибин своєї душі. Я бачила обличчя професора Ґреґґа, коли він схилився над нещасним хлопцем, щоб підняти його, і мене збентежили той запал і хвилювання, що проступили на професоровому обличчі. Зачинившись у себе в кімнаті з наглухо заштореними вікнами й обхопивши лице руками, я почула внизу важкі кроки — пізніше мені сказали, що професор Ґреґґ заніс Кредока до себе в кабінет і замкнув двері на ключ. Я вловила приглушені голоси і затремтіла від думки про те, що могло коїтися всього за кілька футів від того місця, де я перебувала. Мені хотілося вибігти на сонячне світло, втекти до лісу, але я боялася побачити страшні речі, що могли трапитися дорогою. Врешті, гарячково вхопившись за ручку дверей, я почула, як професор Ґреґґ весело гукнув мені:

— Усе гаразд, міс Леллі, — сказав він. — Бідолаха вже оклигав. Я подбаю про те, щоб він залишився тут на ніч. Можливо, я зможу йому чимось зарадити. Звісно, — визнав професор, — видовище було не з приємних, тож не дивно, що ви так злякалися. Будемо сподіватися, що добра їжа допоможе поставити його на ноги, та боюсь, його не можна цілком вилікувати, — в його словах вчувався тамований сум, з яким говорять про невиліковну хворобу, та разом з тим я бачила захоплення, що нуртувало в ньому й намагалося знайти словесне вираження. Це ніби дивитися на прозору, нерухому морську гладінь і бачити під її поверхнею вируючі глибини. Мені було страшенно неприємно, що чоловік, який так великодушно порятував мене від голодної смерті й виявив себе людиною, сповненою доброзичливості, жалю й турботи, міг так швидко стати на бік демонів, впиваючись стражданнями хворого ближнього свого. Я билася над загадкою такої поведінки професора, але не знаходила й натяку на можливе рішення. У плутанині таємниць і суперечностей не було нічого, що б мені допомогло, і я замислилась, чи, бува, не надто дорого заплатила за порятунок в молочній імлі лондонських околиць. Я натякнула про це професорові й не прохопилася більше ані словом, та він зрозумів, в якому збентеженні я перебувала. Однак я відразу ж пошкодувала про сказане, побачивши, як його обличчя спотворилося від болю.

— Люба міс Леллі, — сказав він, — ви ж не надумали нас покинути? Ні-ні, ви не посмієте цього зробити. Ви й гадки не маєте, як я на вас покладаюся і з якою впевненістю рухаюся вперед, знаючи, що ви поруч, наглядаєте за моїми дітьми. Ви, міс Леллі, мій ар'єргард, тому що моє теперішнє заняття не зовсім безпечне. Ви ж не забули, що я сказав вам того ранку, коли ми сюди приїхали? Я давно і твердо вирішив стулити вуста, щоб не висувати неперевірених гіпотез і не робити жодних припущень, і готовий буду говорити лише тоді, коли матиму у своєму розпорядженні беззаперечні факти, такі ж неспростовні, як докази в математиці. Добре подумайте, міс Леллі! Я б і на мить не затримав вас тут проти вашої волі, та все ж, скажу вам відверто, я переконаний, що наразі ваше місце саме тут, серед лісу.

Мене зворушило його красномовство, а пам'ятаючи про те, що цей чоловік врятував мені життя, я присяглася служити йому вірою та правдою.

Через кілька днів до нас завітав пастор нашої церкви — маленької такої церквиці, простенької, але похмурої та химерної, що стояла на самому березі річки, споглядаючи її припливи та відпливи, і професор Ґреґґ з легкістю переконав його залишитися на вечерю. Містер Мейрік належав до давнього роду сквайрів, чий старий маєток височів поміж пагорбів за сім миль звідси, і, вкорінений у цю землю, пастор був живою скарбницею усіх старих забутих звичаїв і легенд села. Своєю трохи чудернацькою, але доброю вдачею він завоював прихильність професора Ґреґґа. Настав час посмакувати сиром, а вишукане бургундське вино вже вдарило в голову, і