Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Кшептовський підвівся.

- Вдягайтеся. Ходімо, - наказав він.

До вітальні ввійшли господарі будинку: сестра Завадської з чоловіком, високим, красенем років п'ятдесяти. Обидва повністю одягнені. У руках чоловік тримав маленький шкіряний портфель. Кшептовському спало на думку, що вони збираються слідувати за ними, тому що вони зіграли певну роль у цій історії. Або вони дістануть зброю та почнуть стріляти.

Проте він не встиг нічого запитати, бо десь зовсім близько прорізав повітря протяжний свист ракети, що налітала. Через секунду всі вони оглухли від страшного шуму. Ударною хвилею вибило вікна в кухні та вітальні. Розбите скло обсипало їх водоспадом із менших і більших уламків.

Всі впали на підлогу.

Одразу згодом, приголомшені й стікаючи кров’ю, вони почули перші черги гармат і кулеметів.

***

Вхід у підземний бункер, відомий як Приміщення Номер Один, знаходився в непримітній бетонній будці в одному з внутрішніх двориків палацу. Після закриття дверей зсередини отримати доступ до Об’єкту можна було лише за допомогою великої кількості вибухового матеріалу. Подолання останніх метрів коштувало їм великого страху, вистелених майже до кінця набоїв і ще одного поранення Ференца, знову в ту ж ліву руку. Куля пройшла прямо крізь біцепс. Натиск ворогів був дуже сильним, незважаючи на рішучу контратаку сил, які кинулися на допомогу українському президенту.

Втікачі бігли до сховища, задихані, приголомшені, задихаючись від диму. Охоронець ввів код, щоб звільнити засувки, щось клацнуло, і вхід відчинився. Група кинулася всередину. Двері з гуркотом зачинилися, і ледве через секунду кулі погоні затріщали в жахливому стаккато. Охоронець замкнув замок на код, а потім разом із Вайманом повернув іржаве колесо, замкнувши двері на довгі засуви.

- Готово, пане президенте, – оголосив він. – Ми можемо спуститися.

Вони спустилися сталевими сходами, розташованими у шахті, схожій на колодязь, освітленій лампочками, розміщеними на кожному поверсі. Луна вторила їхні кроки глухим стуком.

Ференц здоровою рукою витер піт із брудного чола. Звичайно, він знав, що бункер дасть їм притулок, але почувався так, наче спускався в якийсь радянський Гадес. Це нагадувало йому підземну гробницю, дизайнер якої за всяку ціну намагався зробити так, щоб користувач почувався якомога похмуріше. Ось такі широкі бетонні тунелі, пофарбовані облупленою олійною фарбою, грубі, негабаритні механізми, примітивні світильники, покриті армованим склом, товсті пучки кабелів, що тягнуться по вертикальній стінці шахти, вода, що капала з негерметичних установок, вогкість...

Розвідник ніколи не страждав на клаустрофобію (тести це чітко показували), але тепер йому хотілося якомога швидше втекти звідси. Він завершував процесію і не міг стриматися, щоб нервово не глянути назад. Ференц дедалі гостріше відчував вагу зброї; він почав рясно потіти, хоча температура точно не була вище дванадцяти градусів.

Незважаючи на те, що Лєна була попереду, жінка була надто пильною, щоб пропустити те, що відбувається.

- Що таке, Людвіку? – запитала вона, трохи повернувши голову.

- Нічого особливого.

Лєна подивилася на нього пильніше.

- Пиздиш, – сказала вона, зупинившись, подивилася на червоний від крові рукав його куртки. Великі темні краплі падали на залізні сходи. - Дуже болить?

- Насправді ні, – апатично відповів він.

Жінка взяла його за руку. Він не протестував.

- Припускаю, що там, куди ми їдемо, у них є аптечка. Ми зробимо нову пов’язку, і ти отримаєш антибіотики, – сказала вона. – Але тебе повинен оглянути лікар.

Ференц знизав плечима. Він не думав про це. Взагалі, звідки взятися лікарю? Він все більше робився сонним. Просто хотів прилягти та трохи відпочити.

Чоловік усе більше налягав на жінку.

Кількома поверхами нижче голова процесії вийшла на величезну платформу. З неї вів коридор, доступ до якого перекривали інші сталеві ворота. Група рушила далі, а Вайман з охоронцем мовчки замкнули їх. На шляху можливої ​​погоні встала ще одна непереборна перешкода.

Пройшовши короткий, але цього разу досить широкий тунель, вони опинилися у властивому Об'єкті номер Один. Відносно невеликий простір було розплановано на два рівні. Перший служив переважно як житловий простір. У другому, поверхом нижче, містилося все необхідне для життя і управління державою в часи кризи: склади, електрощитові, вузол зв’язку, системи повітрообміну, генератори, резервуари для води...

Житлова зона не справляла особливого враження. Жодної розкоші чи навіть приємного оку декору чи кольорів стін. Пофарбований у сірий колір бетон, пучки кабелів, що тягнуться вздовж стін, нові, але дуже прості меблі та сталеві двері, які явно залишилися з радянських часів. Цікаво, що кімната, призначена для президента, нічим не відрізнялася від решти ні площею, ні комфортом. Це було більше схоже на чернечу келію, за винятком того, що в ній був власний туалет і душ.

Зеленський явно відчув себе не лише господарем, а й шефом.

- Хтось із вас знає засади надання першої допомоги? – спитав він, оглядаючи втікачів очима.

- Я пройшла навчання з невідкладної медичної допомоги, – відповіла Лєна.

- Тут є добре обладнаний лазарет, – сказав президент, показуючи на одну з кімнат, розташовану в глибині комплексу. – У нас є троє поранених, але мені здається, що нам терміново потрібно подбати про полковника Холиченка. Можна просити пані?

- Я в порядку, – тихо сказав СБУшник.

- Друже, я взагалі нічого такого не кажу. Просто пані лейтенант змінить вам бинти. Вам теж, капітане Ференц, потрібен якийсь пластир. І вам, сержант, – Зеленський подивився на охоронця.

Ференц не міг приховати подиву. Нагорі точилася запекла боротьба, цей чоловік ледь не втратив життя, все вказувало на початок нещадного зіткнення з росіянами, а може, й повномасштабної війни – хтозна, що відбувалося в інших частинах країни – а він жартував. І не виглядало на те, ніби він прикидався.

Але насправді, хто б це знав, чоловік все-таки був актором.

Лабораторія виявилася прекрасно обладнаною. Лєна знайшла тут не аптечку, а дві шафи, повні різних ліків і перев'язувальних матеріалів. У третій кімнаті були акуратно складені інструменти. Поруч було акуратно розставлене нове діагностичне обладнання.

Хоча Холиченко отримав найважчі травми з усіх трьох, з ним вона справилася найшвидше. Усе, що вона могла зробити, це змінити пов’язку та ввести антибіотики і знеболюючі. Полковник мав би якнайшвидше лягти на операційний стіл: витягти кулю з черевної порожнини було завданням хірурга.

Вона залишила його й подивилася на руку Ференца. Кулі пройшли наскрізь; добре і це. Лєна ретельно очистила рани та туго їх перев’язала. Капітан вдячно глянув на неї. Він усе ще відчував сонливість, але принаймні біль трохи зменшився.

– Якщо ти колись скажеш мені, що не можеш щось зробити, я тобі не повірю, – пробурмотів він.

Вона злегка