Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

Він ледве наважувався обмірковувати цю думку. Якщо він дозволить своїй свідомості спинитися на цій підозрі, все прекрутиться, покришиться й піде за вітром, як і в усіх попередніх випадках.

Але... десь тут і зарито собаку, підказала йому підсвідомість. Вся ця метушня з підозрюваними та доказами... це лише для того, щоб тілу було за що взятися, поки найпотаємніші закапелки мозку непомітно роблять надважку роботу. Кожен тямущий лягавий знає, що немає сенсу вештатися туди й сюди в пошуках Доказів, за допомогою яких можна з’ясувати, Хто Це Зробив. Ні, починати слід саме з чіткого уявлення про те, Хто Це Зробив. І тоді зрозуміло, які саме Докази треба шукати.

Він не збирається ще цілий день провести в розгубленості, зрідка пересипаній відчайдушно яскравими ідеями, о ні. Досить уже того, що обличчя капрала Малодупка, схоже, набувало дедалі більше барв кожного разу, як Ваймз зустрічався з ним поглядом. Він тоді спитав: «Дивіться, миш’як — це метал, тож чи не могли з нього зробити столове начиння?» І досі не міг забути, з яким виразом обличчя Гном пояснював, що так, авжеж, у принципі, таке можливо, тільки треба переконатися, що ніхто не помітить, як вони за три секунди розчиняться після першого ж занурення в суп.

Цього разу Ваймз спершу добряче подумає.

— Граф Анкський, капрал Його Світлість К. В. Сент-Дж. Ноббс!

Гудіння розмов припинилося. Голови обернулися в єдиному напрямку. Хтось у натовпі розсміявся, та негайно був зашиканий сусідами.

Вперед вийшла вельможна Селашіль. Це була висока кощава жінка з гострими рисами обличчя та орлиним носом, що були спадковими зовнішніми ознаками її роду. На ходу вона складала враження летючої сокири.

Вийшовши, вона зробила реверанс.

Навколо прокотилися зітхання подиву, але вона лише обвела гостей поглядом — і все заворушилося в поклонах та реверансах. Десь у задніх рядах хтось заговорив: «Але ж він геть...» — та його швидко притишили.

— Хтось щось загубив? — нервово спитав Ноббі, озираючи схилені голови. — Я допоможу пошукати, коли шо.

Біля його ліктя опинився той самий лакей; він тримав тацю.

— Щось вип’єте, ваша світлосте? — спитав він.

— Ага, добре, пінту «Молюскового», — сказав Ноббі.

У присутніх повідпадали щелепи. Але вельможна Селашіль не розгубилася.

— «Молюскового»? — перепитала вона.

— Сорт пива, ваша ясновельможносте, — пояснив слуга.

Її ясновельможність вагалася не довше миті.

— Гадаю, наш дворецький має пиво, — сказала вона. — Сходіть до нього, шановний. І я теж вип’ю «Молюскового». Яка оригінальна ідея!

Це таки справило певний ефект на тих гостей, які завжди знали, з якого боку бутерброда намазано паштет.

— А й справді! Чудова пропозиція! Мені теж пінту «Молюскового»!

— Га-га! П’гек’гасно! І мені!

— Усім — «Молюскового», я пригощаю!

— Але ж він геть...

— Та заткніть уже пельку!

Рахуючи гіпопотамів, Ваймз обережно подолав Латунний міст. Він таки виявив, крім добре знайомих восьми, і дев’яту постать — але вона просто спиралася на парапет і бурмотіла сама до себе знайомим та (принаймні для Ваймза) незагрозливим тоном. Найлегші порухи вітерцю несли від неї запах, що перебивав навіть запах ріки. В сенсі попередження це був тривожний дзвіночок, який варто було би вважати дзвоном сполоху.

— ...Креветко, креветко, я їм казав, постав оце і потягни за кінчика! Маґуля і рука тисячоліття! Я їм казав, а їм стромити б...

— Привіт, Роне, — навіть не завдаючи собі клопоту поглянути в бік постаті, кинув Ваймз.

Старий Тхір Рон подріботів за ним.

— Креветко, вони мене витурили, так...

— Авжеж, Роне, — машинально промовив Ваймз.

— І маґуля... креветко, кажу, маслом та на бутерброд... Королева Моллі радить вам бути обережним, пане.

— Що-що?

— Не так засмажили, креветко, креветко! — безневинно пояснив Старий Тхір Рон. — Штани, а мене витурили, вони і здорова куниця!

Жебрак непевним кроком проскочив повз Ваймза, метучи бруківку полами бруднющої шинелі, і пошкутильгав у туман. Попереду нього дріботів його песик.

У кімнаті прислуги коїлося стовпотворіння.

— «Старомолюскове особливе»? — перепитав дворецький.

— Ще сто чотири пінти! — вигукнув лакей.

Дворецький знизав плечима.

— Гаррі, Сіде, Робе та Джеффрі... Кожен зараз взяв по дві таці і ще одну подвійну ходку до «Королівської голови», бігом! Що ще він там робить?

— Ну, мали бути поетичні читання, але він почав жартувати...

— Анекдоти розповідати, чи що?

— Не зовсім.

Дивовижно, як таке можливо: мряка і туман одночасно. І те, й інше вітер заносив у відчинене вікно, тож Ваймз мусив його зачинити. Він запалив свічки біля письмового столу і розгорнув свого записника.

Можливо, треба було йому скористатися бісиком-органайзером, але він любив бачити записи на папері. Записуючи, він краще міркував.

Він написав: «Миш’як», — і обвів слово великим колом. Кругом кола він понадписував: «Нігті о. Трубчека», «Щури», «Ветінарі» та «п. Полегенько». Нижче на сторінці він написав: «Ґолеми», — і теж обвів це слово колом. Навколо цього слова він надписав: «о. Трубчек?» та «п. Гопкінсон?». Після деяких роздумів він також додав: «Крадена глина» та «Шамот».

Далі Ваймз записав так: «Навіщо ґолемові зізнаватися в тому, чого він не робив?».

Якийсь час він роздивлявся вогні свічок, після чого записав: «Щури їдять що завгодно».

Минув іще певний час.

«Що такого може бути у жерця, що могло б комусь знадобитися?»

Знизу почулося брязкання обладунків прибулого з вулиць патруля. Заволав капрал.

«Слова, — записав Ваймз. — Що мав пан Гопкінсон? Ґномський хліб → Не вкрадено. Що ще?»

Певний час Ваймз посидів, втупившись у ці слова, потім написав: «Пекарня», — трохи подивився і на це слово, стер його і замінив словом «Піч?». Слово «Піч» він обвів колом, таким же обвів «Крадену глину» і з’єднав обидва намальованих кільця.

Під нігтями старого жерця виявився миш’як. Можливо, він розсипав щурячу отруту? Миш’як має багато способів використання. І будь-який алхімік готовий продати його цілі фунти.

Ваймз написав: «Миш’яковий Монстр», — і подивився на запис. Під нігтями зазвичай буває бруд. Якщо сталася бійка, можуть трапитися шматочки шкіри. Але не жир та миш’як.

Він знову поглянув на аркуш і, ще подумавши, написав: «Ґолеми неживі. Але думають, що живі. Що роблять живі? → Здебільш.: дихають, їдять, випорожн.». Він зробив паузу, втупившись у туман, і тоді, дуже обережно, дописав: «І розмножуються».

Ззаду шиї він починав відчувати дивне поколювання.

Він обвів колом ім’я покійного Гопкінсона і провів лінію