Читати книгу - "Салимове Лігво"

Сюзен кинула слухавку, побігла до шафи й зірвала з вішака плащ.

— Сюзен, що там таке?

— Твій приємний парубок, цей Флойд Тіббітс, — сказала Сюзен, навряд чи усвідомлюючи, що вже почала плакати. — Він відправив Бена до шпиталю.

Вона вибігла надвір, не чекаючи відповіді.

  2

Вона дісталася до лікарні о шостій тридцять і сиділа в незручному пластиковому контурному кріслі, тупо дивлячись у журнал «Добра домівка»[172]. І тільки я тут, думала вона. Як це збіса жахливо. Подумала було піти зателефонувати Метту Бьорку, але думка про те, що повернеться лікар і побачить, що її нема, її зупинила.

Повільно повзли хвилини на годиннику почекальні, але за десять хвилин до сьомої крізь двері ступив лікар зі стосом паперів у руці і спитав:

— Місіс Нортон?

— Так, це я. З Беном усе гаразд?

— На це немає відповіді на даний момент.

Він побачив страх, що відбився на її обличчі, і додав:

— Схоже, що так, але ми затримаємо його тут на два-три дні. У нього тріщина, численні гематоми, забої і добрячий фінгал.

— Я можу його побачити?

— Ні, не сьогодні. Він на седативах.

— На одну хвилину? Будь ласка! Одна хвилина?

Лікар зітхнув:

— Якщо так хочеться, можете зазирнути до нього. Радше за все, він спить. Я не хотів би, щоб ви йому щось казали, якщо тільки він сам не заговорить до вас.

Він повів її на третій поверх, а потім до палати в дальньому кінці пропахлого медикаментами коридору. Пацієнт на іншому ліжку читав якийсь журнал і лише побіжно глянув на них.

Бен лежав із заплющеними очима, під простирадлом, натягнутим до підборіддя. Такий блідий і застиглий, що одну жахливу мить Сюзен була впевнена, що він мертвий; що він просто відійшов, поки вони з лікарем розмовляли внизу. Потім вона відзначила повільне, розмірене піднесення й опадання його грудей і відчула таке велетенське полегшення, що аж ноги в неї трішки підкосилися. Вона пильно вдивлялася в його обличчя, майже не помічаючи слідів побиття на ньому. Пестунчик, так назвала його її мати, і тепер Сюзен побачила, звідки в неї могла взятися така ідея. Риси обличчя в нього були карбованими, але надхненними (їй би хотілося, щоби знайшлося слово краще за «надхненність»; це те слово, яким користаєшся для опису того місцевого бібліотекаря, котрий у свій вільний час складає пишномовні Спенсеріанські сонети[173] до золотавих нарцисів; але це було єдине слово, яке тут личило). Тільки волосся в нього було змужнілим у традиційному сенсі. Чорне й важке, здавалося, воно майже злинає над його обличчям. Біла пов’язка над лівою скронею наразі виступала різким, промовистим контрастом.

Я кохаю цього чоловіка, подумала вона. Одужуй, Бене. Одужуй і закінчуй свою книгу, щоб ми могли поїхати з цього Лігва разом, якщо я тобі потрібна. Це Лігво виявилося злим до обох нас.

— Гадаю, вам краще вже піти, — сказав лікар. — Можливо, завтра…

Бен ворухнувся і його горло видало якийсь нерозбірливий звук. Його повіки мляво розплющилися, заплющилися, розплющилися знову. Очі були осоловілими від снодійного, але в них було розуміння її присутності. Він потягнувся рукою до неї. Сльози полилися з її очей, але вона всміхнулася і стиснула його долоню.

Він поворушив губами, і вона нахилилася, щоб розчути.

— Тут є справжні убійники, в цьому місті, хіба не так?

— Бене, мені так жаль.

— Думаю, я вибив йому два зуби, перш ніж він мене завалив, — прошепотів Бен. — Непогано, як для письмака.

— Бене…

— Я думаю, цього буде досить, містере Міерзе, — сказав лікар. — Дайте можливість модельному клею стужавіти.

Бен перевів погляд на лікаря:

— Лише хвилинку.

Лікар підкотив очі.

— Те саме й вона казала.

Бенові повіки знов сковзнули донизу; потім через силу пішли вгору. Він промовив щось незрозуміле.

Сюзен нахилилася ближче:

— Що, любий?

— Вже стемніло?

— Так.

— Хочу, щоб ти заїхала, побачилась…

— З Меттом?

Він кивнув:

— Так. Передай йому… я сказав, усе тобі розповісти. Спитай, чи знайомий він… з отцем Каллагеном. Він зрозуміє.

— Гаразд, — сказала Сюзен. — Я передам йому твої слова. А тепер ти спи. Добре поспи, Бене.

— ’кей. Люблю тебе.

Він промурмотів ще щось, двічі, а потім його очі заплющились. Дихання поглибшало.

— Що він сказав? — перепитав лікар.

Сюзен хмурилася.

— На слух, ніби «замикайте вікна», — сказала вона.

  3

Коли вона повернулася туди по свій плащ, у почекальні сиділи Єва Міллер і Проноза Крейґ. На Єві було старе осіннє пальто з вицвілим хутряним коміром, вочевидь її найкраще, а Проноза потопав у надвеликого розміру мотоцик­летній куртці. Побачивши їх обох, Сюзен потеплішала.

— Як він там? — запитала Єва.

— Думаю, з ним все буде гаразд.

Вона переказала почутий від лікаря діагноз, і обличчя Єви розслабилося.

— Я така рада. Містер Міерз начебто така приємна людина. У моєму закладі ніколи не траплялося нічого подіб­ного. І Паркінсу Ґіллеспі довелося замкнути Флойда в арештарні, куди саджають п’яниць. Хоча він не поводився як п’яний. Просто ніби очманілий і потьмарений.

Сюзен похитала головою:

— Це зовсім не схоже на Флойда.

Зависла мить незручної тиші.

— Бен чудовий парубчук, — сказав Проноза і поплескав Сюзен по руці. — Не згледітися, як він буде на ногах. Почекай і побачиш.

— Я впевнена, що так і буде, — сказала Сюзен і стиснула його руку обома своїми. — Єво, а отець Каллаген — це не той священник, що у Святого Андрія?

— Так, а що?

— Ой… та просто цікаво. Дякую вам обом за те, що приїхали. Якби ви змогли приїхати знову завтра…

— Ми так і зробимо, — сказав Проноза. — Обов’язково, хіба не так, Єво?

Його рука сковзнула по її талії. Тягнутися було далеченько, але зрештою він її обхопив.

— Так, ми приїдемо.

Сюзен вийшла разом з ними на парковку, а потім поїхала назад до Єрусалимового Лігва.

  4

Метт не відчинив дверей на її стук, не пролунало й заклику «Заходьте!», як він це зазвичай робив. Натомість вельми обережний голос, який вона ледве впізнала, дуже тихо з того боку дверей спитав: «Хто там?»

— Сюзі Нортон, містере Бьорку.

Він відчинив двері й вона отримала справжній шок від перемін у ньому. Він виглядав старим і змученим. За мить після цього вона помітила в нього на грудях важке золоте розп’яття. Було щось таке дивне й абсурдне в цій п’яти­доларовій фігурці, яка лежала на його картатій фланелевій сорочці, що вона мало не розсміялася — проте стрималася.

— Заходьте. Де Бен?

Вона розповіла, і в нього покислішало лице.

— Хто б міг подумати, отже, Флойд Тіббітс вирішив зіграти з себе зрадженого коханця, так? Ну, більш невідповідного часу для такого годі було й чекати. Сьогодні під вечір Майка Раєрсона привезли з Портленда для підготовки до поховання у Формена. І я гадаю, нашу екскурсію на пагорб до Дому Марстена доведеться відкласти…

— Яку екскурсію? Що там було з Майком?

— Бажаєте кави? — спитав