Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

У Катрі округлились очі.

– Небеса! Ти – син намісника?

Мирон знуджено стенув плечима. Його цей факт нітрохи не турбував.

– Щоб я пегаса побачила! – продовжувала захоплюватись Катря. – Ніколи б не подумала, що познайомлюсь із такою видатною персоною! Та я заради цього щоденник заведу, щоб внуки перечитували і знали про це!

Мирон дивився на неї по-скептичному приязно. Зрештою, він завжди зберігав незворушність, і тільки легка усмішка вказувала на відлуння емоцій.

– Ой, зовсім забула, – спохватилась Катаріна. – Це Ейворі, моя подруга. Ну ж бо, простягни хлопчику руку… Ой, знову забула! Тоді не треба, не простягай.

Я почувалась незручно. Брови Мирона ледь-ледь ворухнулися вгору, в куточках очей заліг усміх. І щось у цьому змусило мене подолати свій безглуздий страх, небажання від принципу – і простягнути йому руку.

– Ейворі Сніжна, книжниця, – промовила я.

Його рука потиснула мою. Нове, незвичне відчуття!

– Мирон Грифон, цілитель, – повторив він.

«Щоб мої сторінки міль поїла! Перший раз торкнулася хлопця!» – фиркнула Книга.

Розпочалася пара. А з нею – пекло. Лука Сизий зачитував матеріал:

– Сьогодні поговоримо про стихії. Магія буває стихійна та позастихійна. Серед основних стихій: вогонь, вода, земля, повітря, світло та темрява. Взагалі темряви не існує, як стихії, та її заведено виділяти окремо.

«Ти його слухаєш? – поцікавилась Книга. – Це ж дитячий матеріал! Невже ти не знаєш?»

Я сердито зиркнула на неї.

– Виділяють також підстихії, – продовжував викладач. – Деякі з них рідкісні, деякі – поширені. Наприклад, вогонь – одна з найпоширеніших стихій. Крига – доволі рідкісна підстихія води, а вампіризм – рідкісна позастихійна магія.

«Ейворі, а ти знаєш, навіщо Катаріна ходила у ванну? – запитувала Книга. – Раджу брати з неї приклад. Хоч ззовні виглядатимеш, як нормальна людина. Луска зеленого дракона! Стрибати у брудний ставок! Ти хоч перевіряла, чи в волоссі п’явок не залишилось?»

Я нервово вдихнула та стиснула кулаки. Катря пустила стривожений погляд.

«Признаюсь: я давно хочу висловити тобі своє "фе", та ніяк не можу підібрати слів, бо боюсь, що ти мене не зрозумієш з огляду на твій словниковий запас».

«Годі, замовкни», – попросила я подумки.

– Існує думка, – провадив Лука Сизий, – що основна стихія мага впливає на його темперамент. Наприклад, вогняна стихія – значить, запальний та нестримний. Водяна – спокійний, флегматичний… Але такий вплив не доведено.

«Хочу тобі пояснити, – проскрипіла Книга. – Я не запилюжена книжечка, яка п’ятсот років чекала, щоб хтось її взяв. Так, я п’ятсот років не мала господаря. Яка мана побудила мене стрибнути до тебе?.. Фенікс би попелом осипався, якщо я коли-небудь це повторю!»

«Тихо, не перебивай», – просила я. Крізь ненависний голос у голові ледь-ледь пробивалися слова викладача.

«Ні, ти не зрозуміла, – зловісно мовила Книга. – Хто ти, а хто я! Не самою обгорткою я заслужила звання легендарного артефакту. Я мала за господарів найвеличніших магів цього світу! Я досі чую їх мрії: врятувати знедолених, закінчити війну, принести мир. А про що мрієш ти? Стати рачки!..» – фиркнула вона.

Я застогнала і схопилась за голову. Намагалась затулити вуха, та це не допомагало.

«А знаєш, чим ти мене довела? – не вгавала Книга. – Залізти в нору під деревом і покласти мене на землю. Мене! На землю! Під трухлявим деревом! Та по мені лазили личинки й хробаки! Тисячоліттями я була в пошані, дракони боялись мене, нечисть розбігалась від мене… А ти поклала мене до хробаків!»

– Ейві?.. – занепокоєно шепнула Катря.

«Ти – дурепа. Дурепа, – повторювала Книга. – Нечупара. Безголове дівчисько. Дикунка!» – заволала вона.

Якби хтось її слухав, подумав би, що я справді дурна й ні на що не здатна.

Я з розпачем затуляла вуха, та голос у голові лише гучнішав. Книга кричала на всю свою міць, за нею не чути було нічого довкола. Тільки я і нарікання: «Дурепа! Нечупара! Дикунка!»

– Ейворі Сніжна, з Вами все гаразд? – раптом запитав Лука Сизий.

Я стрепенулась. Уся зала обернулась до мене. Півтори сотні поглядів пронизали мене, мов насадили на рожен. Викладач посміхнувся:

– Якщо Ваш артефакт називає Вас нехорошими словами, то Ви дали йому вагомий привід.

Я просто похолола. Навіть Книга притихнула й захоплено видихнула:

«Та в нього Жива Книга! Забула сказати: усі, хто мають Живу Книгу, чують Живі Книги».

Моїй радості не було меж.

«Скажеш при ньому ще хоч щось – я тебе спалю», – пригрозила я.

«Я не горю», – заперечила Книга.

«Повириваю всі листки».

«Ти б спершу спробувала, а потім грозила!» – пирхнула вона.

«Хочеш сказати, що Книги незнищенні? Я піду до бібліотеки та знайду, чим тебе переконати».