Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Початок нового тижня ознаменувався початком нового пекла. Я навіть не уявляла, що Книги – ці зшитки аркушів з краплею магії – здатні так псувати життя. Особисто моя Книга могла позмагатися в цьому з будь-ким із людей.

Зате починався день не так і погано. Сніданок, їдальня. За прикладом Катрі я вдягнула спортивний костюм, прихопила брюки та блузу. Соромно признатись, та я вже звикалась зі скупченням людей і це навіть не заважало мені їсти. Налисники з сиром… Блаженство!

Катаріна лише хихотіла.

– Леле, яка ж ти кумедна! Я думаю, якби показували виставу, як ти вперше куштуєш нову страву, то був би аншлаг!

Тепер ми разом простували до академії. Може, я б і хотіла крокувати сама, проте не було жодної можливості: ні Катря не відходила від мене ні на крок, ні це чудовисько в моїй голові.

«Чудовисько, значить? – перепитувала Книга. – А ти знаєш, що за таке чудовисько, як я, деякі готові вбити?»

– Отже, так, – розпоряджалася Катаріна. – Викладай, які в тебе пари.

Хоч-не-хоч, я мусила їй відповідати. Одразу два непроханих гості вламалися в моє життя, і я не могла їх позбутись.

– Ага, – кивала Катря. – А в мене навпаки: спочатку самозахист, потім – фізкультура. Знаєш, пощастило мені, що нас тренує не пан Криштоф! Тоді зустрінемось на теорії магії. Бувай!

«Коли кажуть "бувай", треба відповідати "бувай"», – похмуро зауважила Книга.

– Бувай, – послухалась я.

На фізкультурі не сталось нічого особливого. Ми розминалися, бігали, готували норматив. Дівчата шепотілись та зиркали на мене, наче готували колективний підступ. Я не спускала з них ока. Це було важко, враховуючи те, що одночасно я ще намагалася стежити за Стефою, Ратмиром та Сарою Булькою.

Сарою звали ту книжницю, на яку я також звернула увагу. Вона була не така. Мовчазна, байдужа, сумлінна. Любила триматися тіні. Натягувала каптур, що закривав обличчя.

«Дивно, дуже дивно», – подумала я.

Далі за розкладом самооборона. Криштоф Довбень був особливо задоволений, а попередня група виходила особливо нещасна.

– Нарешті! – мечник сплеснув у долоні. – Я вже вас зачекався, мої улюблені книгогризи. А що це ви не раді такі? За що я не люблю дівчат, то це за ваше вміння мозолити очі. От дивлюсь я на Злата: нещасний, то нещасний. Грець із ним! А дивлюсь на тебе, Валеріє – і сил моїх нема. Хочеться викинути за шкірку і займатись без тебе.

Валерія ледве змовчала. Її обличчя залила червона гнівна фарба.

– Отже, так, – Криштоф Довбень став посередині зали. – Сьогодні понеділок, а понеділками в нас рукопаш. Може таке бути, що поблизу нема жодного артефакту і жодного засобу самооборони. Тоді вам кінець, – видав він. – Бо ви книжники, і без Книг нічого не варті. Та й з Книгами ви так собі…

– Хвилинку, – зронив один книжник.

Криштоф Довбень зацікавлено глянув на нього. Той продовжив:

– Ви смієте заявляти, що книжникам не місце в бойовій академії і вони ніщо проти мечників?

– Так. Постійно про це заявляю.

– А Лука Сизий, тричі відзначений Героєм Світлозем’я – також проти вас ніщо?

– Тьфу, та я його одною лівою, – сплюнув Криштоф Довбень.

– Доведете? – спитав Злат.

– Легко. Якщо ви досі не знаєте, то щоп’ятниці після пар проводяться міжкласові змагання. Коли вам так цікаво, обіцяю викликати Луку на поєдинок. Але зараз повернемось до пари, – сказав мечник. – Я покажу вам кілька основних прийомів самооборони, і ви будете їх відпрацьовувати. А на кому я їх покажу?..

Я тяжко зітхнула. Невже можна викликати когось, крім мене?

– Ейворі Сніжна! – вигукнув Криштоф Довбень.

До їдальні на обід я волочилась стомлена й трішки побита. Прийоми були для мене не нові, але супротивник володів небаченою силою на додачу з неймовірною неприязню до мене. А потім мене поставили з Валерією. Була б моя воля – вона і рипнутись не встигла. Але прийоми ми мали відпрацьовувати по черзі, і той, хто виконував роль манекена, не мав відбиватися. Зате потім ми помінялися місцями, і Валерія також отримала добряче.

– Леле, як добре, що нас тренує не пан Криштоф! – охала Катря.

Пообідавши, ми рушили до лекційної зали. Це вперше я входила до неї не одна, а з кимось.

– Отже, де ти зазвичай сидиш? – роззирнулась Катаріна.

Я тикнула пальцем.

– Чудово, – схвалила вона та впевнено туди попрямувала.

Отой цілитель уже там сидів. Як завжди, біля нього було два вільних місця. Я завмерла й глянула на Катрю. Вона поквапила мене:

– Проходь, чого ти?

– Ні, ти проходь, – кинула я. – Я буду скраю.

Катаріна лише покліпала та сіла біля хлопця. Він спостерігав за нашою сценою мовчки і вже збирався відвернутись, коли Катря простягнула йому руку.

– Катаріна Санатор, цілителька, – відрекомендувалась вона.

– Мирон Грифон, цілитель, – відповів він.