Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Коли містер Голл, містер Генфрі й робітники вибігли з буфетної, місіс Голл, навчена багаторічним досвідом, залишилася біля каси.

Раптом двері з вітальні відчинилися, і з’явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз, вибіг надвір і метнувся за ріг.

— Ловіть його! — кричав він. — Дивіться, щоб він не випустив із рук клунка! Тоді його не буде видно!

Він нічого не знав про існування містера Томаса Марвела, оскільки Невидимець передав тому пакунок і книги у дворі. Обличчя містера Каса було сердите й рішуче, але костюм його був не повний: він вбрався у якусь білу тканину, що могла вважатися одягом хіба що у Греції.

— Ловіть його! — кричав він. — Невидимець забрав мої штани і все вбрання вікарія!

— Я наздожену його! — вигукнув містер Кас, проминаючи Гакстера, який лежав на землі, і повертаючи за ріг, щоб приєднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та хтось збив його з ніг, а хтось важко наступив на палець.

Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але, знову впав, збитий з ніг, і тільки тоді зрозумів, що відбувається не наступ, а відступ. Усі тікали назад до містечка. Містер Кас підвівся ще раз і дістав болючий удар у вухо. Він, хитаючись, пішов до трактиру і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який, уже прийшовши до тями, сидів на дорозі.

Підіймаючись на ґанок, Кас раптом почув ніби звук ляпаса і як скрикнула людина, розлютована від болючого удару. Крик гостро вирізнився з галасу на вулиці, і містер Кас упізнав голос Невидимця.

За мить містер Кас знову був у вітальні.

— Він повертається, Бантінґу! — заверещав він. — Рятуйтесь! Він божевільний!

Містер Бантінґ стояв біля вікна, намагаючись змайструвати собі одяг із килимка й великого газетного аркуша.

— Хто повертається? — спитав він, так шарпнувшись, що його імпровізований костюм мало не розсипався.

— Невидимець! — відповів Кас і метнувся до вікна. — Нам краще втекти звідси. Він б’ється, як божевільний. Ніби і справді сказився.

За мить містер Кас був надворі.

— Господи милосердний! — вигукнув, жахнувшись, містер Бантінґ, не знаючи, на що насмілитися.

Раптом він почув відчайдушну метушню в коридорі й таки наважився. Вилізши з вікна, вікарій поспіхом приладнав свій одяг і рушив містечком так швидко, як тільки дозволяли йому коротенькі ніжки.

Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінґ дременув через усе містечко, послідовний опис айпінзьких подій став неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу просто прикрити відступ Марвела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже ласкаву вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, і він став лупцювати та перекидати всіх, щоб на чомусь зігнати гнів.

Уявіть собі вулицю, повну людей, що летять стрімголов, грюкання дверей і бійки. Уявіть, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рівновагу дошки на двох стільцях у старого Флетчера і до якої катастрофи це призвело. Уявіть собі налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалці... А потім гамір ущух; вулиця в Айпінґу, прикрашена прапорцями та гірляндами, спорожніла, якщо не рахувати розгніваного Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, звалених ширм і розсипаних товарів торговця солодощами. Скрізь грюкали, зачиняючись, віконниці та засуви, і зрозуміти, що в місті ще є люди, можна було хіба за якимось оком під зведеною бровою, що визирало з-за шибки.

Невидимець певний час розважався, трощачи вікна в трактирі «Карета й коні», а потім кинув вуличний ліхтар у вікно вітальні містера Гроґрема. Мабуть, він же обірвав телеграфний дріт біля котеджу Гіґінса на Едердінському шляху. Після того завдяки невидимості він зник, і відтоді в Айпінґу його не бачили й не чули. Він зник назавжди.

Але минуло мало не дві години, перш ніж люди наважилися вийти на вулицю.

Розділ XIII

Містер Марвел просить про відставку

Сутеніло, і айпінґці полохливо позирали на руїни свого свята. У цей час за буковим гайком, що на шляху до Бремблгерста, йшов низенький огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані шлейками, і пакунок, загорнутий у синю скатертину. На його червоному обличчі були жах і втома, і він, здавалося, дуже поспішав. Поряд із ним звучав чийсь голос, і бідолаха раз у раз корчився від дотику невидимих рук.

— Якщо ти знову спробуєш втекти, — говорив голос, — якщо ти ще раз насмілишся...

— Господи милосердний! — зітхнув містер Томас Марвел. — На моїх плечах синці...

— ...обіцяю, я вб’ю тебе, — закінчив голос.

— Та я ж не тікав! — Містер Томас Марвел мало не плакав. — Ні, не тікав! Я просто не знав про той клятий поворот. Та й як я міг про нього знати? А ви мені...

— Дістанеш іще більше, якщо не будеш слухатись, — пообіцяв голос, і містер Томас Марвел відразу замовк. Він надув щоки, а в очах був глибокий розпач. — Досить того, що ці дурні дізналися про мою таємницю, а тут іще й ти... Тікати з моїми книгами... Щастя, що вони розбіглися і поховались... Ніхто не знав, що я невидимий, а тепер що робити?

— А мені що робити? — пробурмотів містер Томас Марвел.

— Тепер усе відомо. Газети ще більше роздзвонять. Усі мене шукатимуть. Усі будуть насторожі...

Голос вилаявся і замовк. Містер Томас Марвел пішов зовсім повільно, і розпач на його обличчі став іще виразнішим.

— Іди, іди! — наказав голос.

Марвелове червоне обличчя посіріло.

— Не згуби книг, дурню! — прикрикнув голос. — Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, помічник ти такий собі, але що поробиш...

— Я помічник так собі... — пробурмотів містер Томас Марвел.

— Твоя правда.

— Навряд чи ви могли б знайти гіршого помічника... — вів далі містер Марвел. — Я слабкий, я зовсім слабкий...

— Невже?

— І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав, але, повірте, мені було дуже складно...

— І що?

— Я не можу, мені не стане сил і духу.

— Не хвилюйся, духу я тобі додам.

— Краще не треба. Я зовсім не хотів би порушити ваші плани... А може... А може, я злякаюсь абощо...

— Спробуй тільки, — спокійно відповів голос.

— Краще померти... — промовив містер Томас Марвел. —