Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

жахливий злочин. Єдиний спосіб переконатися, знайти надійний доказ — це розшукати американську медсестру, яка стала його жертвою, і поговорити з нею. Можливо, тоді пазл нарешті складеться. Ніж поіржавів, і відбитки пальців з нього вже не зняти. Старожили острова мовчать. Повірте, я намагалася в них випитати, — жінка пригнічено знизала плечима. — Чи є шанси видзвонити ту медсестру? Мабуть, ні.

— Є, — тихо мовила я, обдумуючи, що скажу далі. — Я знала ту жінку.

— Знали? — витріщила очі Женев’єва.

—Так, знала. Але це було давно. Колись вона була моєю подругою. Найкращою подругою. Ми разом приїхали на острів, — я замовкла й роздивлялась обличчя Женев’єви, таке схоже на Кітті. Можливо, для них іще не запізно?

—Як її звали?

— Кітті. Кітті Морген, — зітхнула я. — Але я нічого не знаю про її долю. Востаннє ми говорили... Дуже-дуже давно.

Женев’єва проясніла:

—Я пам’ятаю ім’я Кітті. Так. Здається, я переписала її дані з графіка чергувань в санчастині. Згодом знайшла її номер, але ніколи не телефонувала, бо не було причини. — Вона гарячково гортала блокнот, доки не знайшла потрібну сторінку. — Так, ось вона. Кітті Морґен-Гемптон. Мешкає в Каліфорнії. Ну, два роки тому точно жила. Енн, ви зателефонуєте їй?

— Я? — мене охопила незвична слабкість.

—Так, — Женев’єва з надією дивилася.

—Але це ваш проект. Краще ви потелефонуйте.

Вона похитала головою.

— Просто більше шансів, що вона розповість правду вам, а не якійсь незнайомці.

Якби ти знала.

Я згадала про те, як холодно Кітті поводилася в останній місяць на острові, як вона ставилася до Вестрі, як утрутилася в наше кохання і навіки розлучила нас. Ні, я не зможу говорити з нею.

Дженніфер поклала голову мені на плече й прошепотіла:

— Час змінює людей. Колись ти любила її, тож хіба не хочеш почути її версію подій?

Так, я колись любила її. Може, і досі люблю. Спогади про Кітті досі тривожили та зворушували, байдуже, скільки років минуло.

—Гаразд, — я здалась. — Я зателефоную.

Дженніфер простягнула мені телефон, і я нерішуче набрала номер з блокнота Женев’єви.

—Алло? — Голос Кітті охрипнув, але інтонація не змінилась. Я завмерла, утративши дар мови. — Алло? — повторила вона. — Якщо це з телемагазину...

—Кітті? — нарешті зойкнула я.

— Так?

— Кітті, — мій голос надламався, і по щоках потекли сльози. — Кітті, це Енн.

—Енн?

—Так! Енн Келловей, Ґодфрі.

—О боже, Енн, — мовила вона. — Невже це справді ти?

—Так, це я.

Дженніфер простягнула мені серветку, і я тихо висякалася. Кітті на протилежному кінці лінії вчинила так само.

—Енн, я... Я... — затиналася вона. — Не знаю, із чого почати. Як ти?

—Кумедно, — сказала я. — Навіть не знаю, як на це відповісти після стількох років. Із чого почати?

— Що ж, — тихо мовила Кітті. Різкість, яка так приголомшила мене в Парижі, без сліду зникла. Роки пом’якшили її голос і, можливо, серце. — Тоді почну я. Пробач мені.

— Кітті, я...

— Ні, Енн, дай договорити. Я не дуже здорова й навряд чи матиму другий шанс сказати це тобі, — вона замовкла, наче збираючи докупи думки. — Варто було зв’язатися з тобою багато років тому. Не знаю, чому я так не вчинила. Мені соромно.

— О Кітті... — Я приклала до очей чисту серветку, бо сльози лилися і лилися.

— Я дуже шкодую через те, як я поводилася на острові та в Парижі, — вела далі вона. — Після пологів я наче скам’яніла. Провалилася в темряву й не тямила, що зі мною. Тепер я знаю, що то була депресія, післяпологова депресія, як каже моя донька. Але...

Я глянула на Женев’єву, що тихо спостерігала за розмовою. Вона так сильно нагадувала Кітті: вродлива, енергійна, імпульсивна.

— Кітті, у тебе є донька?

—Так, їх у мене три... Тобто чотири, — виправилася вона. — Ти будеш рада, бо я одружилася з добрим чоловіком, моряком. Ми познайомилися після війни в Парижі. Переїхали до Каліфорнії. Прожили щасливе життя, — на мить лінія замовкла. — А ти, Енн? Ти прожила щасливе життя? Я часто думала про тебе.

—Так, — тихо відповіла я. — Щасливе майже в усьому.

—Енн, — зітхнула Кітті. — Я повинна дещо розповісти тобі. Про Вестрі.

Чому його ім’я досі збурює ураган емоцій? Чому так болить? Я міцно заплющила очі.

—У Парижі він без угаву говорив про тебе. Щодня запитував, чи немає новин і коли ти приїдеш.

—Я приїхала. І ти це пам’ятаєш.

—Так. — Я відчувала сором і жаль Кітті через половину Тихого океану. — Я страшенно тобі заздрила.

—І перехоплювала його листи до мене?

—Ти знаєш про це? — зойкнула Кітті.

—Дізналася зовсім нещодавно.

—Енн, мені дуже соромно, — схлипнула вона. — Нестерпно думати, що я втрутилась і змінила плин твого життя.

Раптом злість, що кипіла в моєму серці, ущухла.

—Я пробачаю тобі, — мовила я. — Ти говорила, що залишилось обмаль часу. Я теж це відчуваю.

—У мене досі є брошка, — озвалася Кітті після короткої мовчанки. — Брошка дружби. Я подарувала тобі таку саму в «Кабана-клаб». Лежить у шкатулці, Енн, я часто дивлюся на неї і згадую тебе.

Я пригадала мить, коли вона подарувала мені ту брошку, символ вічної дружби. Варто було заплющити очі, як перед ними постала коробочка, загорнута в блакитний папір та обв’язана золотистою стрічкою. Нас із Кітті огортав дим клубу. Якби лиш та цяцька вберегла наш зв’язок! Чи таки вберегла? Я витягнула з кишені свою і глипнула на гравіювання.

— Я теж маю свою, Кітті, — мовила я. — Вона й зараз зі мною.

—Я хотіла б побачити тебе, — сказала Кітті. — Де ти зараз? У Сіетлі?

—Ні, я на Бора-Бора.

—Бора-Бора?

—Так. Я зустрілася із жінкою, яка розслідує скоєний на острові злочин. Убивство.

—Ти говориш про Атею? — трохи помовчавши, озвалася Кітті.

—Так. Ти пам’ятаєш?

—Звісно, пам’ятаю.

Я вирішила не випитувати, звідки вона знає. Тепер це не було важливо.

—Я хотіла дещо в тебе спитати, — обережно почала я, — якщо ти не проти.

—Запитуй.

—Ми ніколи не говорили, хто був батьком твоєї дитини, — вела далі я. — Я завжди думала на Ленса, але зараз у нас є доказ, що пов’язує вбивство Атеї з...

—З полковником?