Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

не вірилося, що туди може увійти людина. На цій платформі також стояв старий бронзовий аналой, чи то пюпітр, який, здавалося, аж вгинався під великою німецькою Біблією. Бронза чи мідь позеленіла від часу і розрідженого гірського повітря, і Отто подумав: «Навіть якщо тут колись і була зброя, вона давно покрилася іржею». Місяць, що з’явився над скелями, освітлював все довкола мертво-блідим промінням.

За аналоєм стояв старезний чоловік у чорних шатах, вони спадали з пліч прямими і нерухомими складками, як навколишні скелі. А сиве волосся та слабкий голос, здавалося, однаково тріпотіли на вітрі. Чоловік дивився кудись в далечінь. Він, мабуть, виконував якийсь щоденний релігійний обряд.

— Вони покладались на своїх коней…

— Пане, — з непритаманною йому люб’язністю звернувся до старця принц, — я хотів би сказати вам кілька слів.

— …і на свої колісниці, — ледь чутно продовжував аскет, — а ми покладаємося на Господа сил…

Останні слова він промовив ледь чутно, потім шанобливо закрив книгу і, як це роблять сліпці, навпомацки віднайшов край аналоя і схопився за нього. У цю ж мить з темної печери немовби випірнули двоє слуг і підтримали пустельника. Вони також були одягнені у тьмяно-чорний одяг, та у їхньому волоссі не виблискувала морозна сивина, а на обличчях не було ознак витончености. Це були звичайні селяни, хорвати або угорці, з широкими і простакуватими обличчями та з тупуватими очима. Вперше за увесь час принц почувався ніяково, та мужність і дипломатичність його не зрадили.

— Здається, ми не зустрічалися відтоді, як у тій жахливій канонаді загинув ваш нещасний брат, — сказав принц Отто.

— Усі мої брати померли, — відповів старець, все ще дивлячись у далечінь. Потім він на мить повернув до Отто знесилене обличчя, сріблясто-біле волосся падало йому на очі, і він тихо додав, — бачите самі, я також майже мертвий.

— Сподіваюся, ви розумієте, — маже примирливо промовив принц, — що я прийшов сюди зовсім не тому, щоб вас переслідувати, як тінь усіх давніх розбратів. Ми не будемо обговорювати, хто з вас мав рацію, а хто був винним. Та щодо одного ви завжди мали рацію. Якою б не була політика вашої родини, ніхто ніколи не здогадувався, що вами керує лише прагнення володіти золотом. Ваша поведінка — бездоганна, вас неможливо запідозрити у…

Старець у чорних шатах дивився на принца вологими блакитними очима, а в його погляді була якась безсила мудрість. Та коли пролунало слово «золото», він простягнув руку, ніби відсторонюючи щось і відвернувся і бік гір.

— Він говорить про золото, — промовив аскет. — Він говорить про заборонене. Нехай він замовкне.

В Отто був один прусський недолік. Він вважав, що успіх — це властивість, а не випадковість. Принц щиро вірив у те, що він і йому подібні народжені для того, аби перемагати народи, яким призначено підкорятися. Тому почуття здивування йому незнайоме, а те, що трапилося потім, і геть було несподіванкою. Він лиш відкрив рот, щоб заперечити пустельникові, та не встиг промовити навіть слова — щось м’яке закрило йому вуста і міцно стягнуло голову. Минуло секунд сорок, поки він врешті усвідомив, що слуги-угорці затиснули йому рот його ж власною орденською стрічкою.

Старець знову підійшов до великої Біблії, що лежала на мідній підставці, і поволі став гортати сторінки, поки не дійшов до Послання Якова, і почав читати:

— «…Так само і язик: член маленький, а…»[29]

Щось у його голосі змусило принца різко повернутися і бігцем кинутись униз стежкою. Лише на половині дороги до парку, що був довкола замку, принц уперше спробував зірвати орденську стрічку, яка стягувала щелепи і шию. Він спробував один раз, потім другий, третій, — та марно. Ті, що зав’язали йому рота, знали свою справу. Ноги Отто були вільні, він міг стрибати, як йому заманеться, руки теж були вільні — ними можна розмахувати, подавати сигнали, а от промовити він не міг жодного слова. У нього немовби вселився мовчазний диявол.

Він уже доволі близько підійшов до парку, і лише тоді збагнув, чим може закінчитися його мовчазливість, до якої його так брутально змусили. Принц похмуро поглянув на освітлений ліхтарями лабіринт міста, та посміхатися він уже не міг. І Отто пригадав усе, що ще зовсім недавно говорив з такою іронією. Куди міг сягнути погляд, стояли його вартові, і кожен пристрелить його відразу ж, якщо він не відізветься на оклик. Так багато зброї довкола, і вона так близько, вартові вдень і вночі прочісують околиці, а тому в лісі сховатися не вдасться. От якщо б крикнути, то вартові миттю прибігли. Та тільки крикнути він не може.

Місяць піднявся вище і виблискував сріблом, нічне небо нависало над принцом насиченою синню, тут і там височіли чорні стовбури сосен. Якісь квіти з великими листками блистіли десь біля його ніг. У місячному світлі вони видавалися прозорими і безбарвними, а раніше він ніколи не звертав уваги на такі дурниці. І ці квіти, здавалося, притискалися до стовбурів дерев, ніби обвивали їх, і це видалося Отто чимось неймовірним і казковим. Можливо, оце несподіване насилля викривило його здатність мислити, та у цьому лісі йому всюди ввижалося щось незбагненно німецьке, ніби з чарівної казки. Йому видавалося, що він наближається до замку людожера. Принц вже й забув, що людожер, володар замку, — це він. Отто пригадалося, як у дитинстві він розпитував маму, чи у їхньому родинному маєтку живуть ведмеді. Він нахилився, аби зірвати квітку, ніби це могло захистити його від злих чарів. Стеблина виявилася міцнішою, ніж він сподівався, і зламалася з легеньким тріском. Він хотів запхати квітку за свою орденську стрічку на грудях, та раптом почувся вигук:

— Стій! Хто йде?

І він згадав, що стрічка зовсім не там, де має бути.

Він спробував закричати, і не зміг. Потім почувся другий вигук, а далі — постріл. Куля зі свистом потрапила у ціль. Отто Гроссенмарський мирно лежав серед казкових дерев. Тепер він уже не міг зробити нікому жодної шкоди: ні з допомогою золота, ані з допомогою сталі. Лише сріблястий олівець місяця вихоплював тут і там вишиті оздоби на його мундирі та зморшки на його обличчі. Нехай Господь помилує його душу.

Вартовий, той, який вистрілив, згідно з суворим розпорядженням командування, відразу ж побіг шукати свою жертву. Це був рядовий на прізвище Шварц. Згодом він став важливою особою у військових колах. Отож, він знайшов лисого чоловіка у військовому мундирі з обличчям, обмотаним орденською стрічкою. Йому здалося, що це маска — було видно лише мертві очі, які холодно