Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

слід братися з такою собі моральною мотикою. Я пояснював йому, що тому, хто трудиться на болотах, потрібні міцні чоботи й цупкий одяг, які все одно швидко брудняться й зношуються, а я ходжу в легких черевиках і тонкому одязі, що коштують удвічі дешевше, хоча йому може здатися, наче я вбраний як джентльмен (це не так). Що ж до харчу, то за якусь годину-дві я можу наловити стільки риби, що стане на два дні, чи заробити грошей на тиждень. Якби він з родиною жив просто, влітку вони могли б для забави збирати чорницю. Тут Джон зітхнув, а його дружина втупилася в мене, вперши руки в боки. Здається, вони розмірковували, чи вистачить у них статків на таку зміну курсу й чи стане знань арифметики, аби з нього не збитися. Вони пливли за координатами й не зовсім розуміли, як прибитися до порту; отже, припустімо, вони також, у свій власний спосіб, ідуть назустріч життю сміливо й зустрічають його лицем у лице, не покладаючи рук, однак просто не мають навичок, потрібних, аби вбити клинець у його масивні колони й розтрощити їх, а чи скерувати плин долі в потрібному напрямку; вони дають собі з життям раду грубо, ніби з будяками. Обставини не на боці таких-от Джонів Філдів, які, на жаль, живуть і зазнають поразки без арифметики.

— А◦ви рибалите? — спитав я.

— О, так, я, буває, наловлю собі на юшку, коли перепочиваю, — тут ловляться добрі окунчики.

— А◦на що ловите?

— Наловлю пліток на хробаків — й от на пліток ловлю окунів.

— Сходив◦би й порибалив, Джоне, — сказала дружина, повернувши до нього блискуче обличчя, сповнене надії, але Джон не поворухнувся.

Злива скінчилася, веселка над східними лісами обіцяла ясний вечір, тож я рушив далі. Вийшовши надвір, я попросив чашку в надії зазирнути у криницю й так закінчити огляд місцевості, але там, на жаль, були тільки піски й мілководдя — мотузка порвалася, відро втрачено. А◦тим часом господиня знайшла начиння, процідила воду й, позволікавши, передала спраглому — вода була тепла, та й пісок не осів. І таке пійло їх живить, подумав я собі, покрутив чашку, щоб течія змила пісок, і, заплющивши очі, зробив великий ковток за щиру гостинність. Коли йдеться про манери, я не бридую.

Полишивши після дощу хижу ірландця, я рушив до ставка: квапився наловити щук, походжаючи далекими заливними луками, болотами й трясовинами, місцями тоскними й дикими. Якоїсь миті це завдання видалося мені, випускнику школи й коледжу, незначним; але коли я збіг пагорбом до західного небосхилу, який уже зачервонівся, а наді мною заграла веселка, якийсь далекий передзвін, що невідь-звідки долинув до мого вуха очищеним повітрям, мовби доніс слова мого янгола-охоронця: рибаль, полюй, закидай свої сіті дедалі ширше, спочивай над різними струмками й при різних вогнищах, нічим собі не дорікаючи. І пам'ятай в днях юнацтва свого про свого Творця. Безжурно прокидайся вдосвіта й шукай пригод. Най опівденне сонце зустрічає тебе над іншими озерами, а коли спадає ніч, най ти всюди почуватимешся як удома. Не існує лук, розлогіших за ці, як не існує й ігор, величніших за ті, в які гратимеш тут. Дичавій, як велить твоя природа, і най ти будеш, як тії осоти й хащі, яким не судилося стати англійським сіном. Най гримить грім; і най тебе не обходить, що він загрожує фермерським врожаям. Знаходь собі прихисток попід хмарами, і най інші ховаються по коморах і під возами. Най життя буде тобі не роботою, а розвагою. Насолоджуйся землею, а не володій нею. Лише ті, кому бракує заповзятливості й віри, опиняються у такому прикрому становищі, що вікують вік кріпаками торгівлі.

О, Бейкерова фермо!

Там прикрашає краєвид

Найбільше чистий сонця схід…

Де в луках загорож звів ти —

Там лінощів не віднайти…

Ні з ким не входив ти у мудрування,

І простотою вигляд твій яснів

У тім самім червоному каптані,

Який носив ти ще за давніх днів…

Хто в серці любов

Чи зненависть ніс, —

Ідіть під покров,

Що стеле цей ліс;

Гай Фокс хай у нім

Теж буде святим[218].

Чоловіки сумирно повертаються ночувати додому з сусідніх полів чи вулиць, де відлунюють голоси з їхньої хати, і марніють, бо знову і знову вдихають повітря, яке видихнули; їхні ранкові чи вечірні тіні сягають далі, ніж їхня денна хода. Повертатися додому слід здалеку, після пригод, небезпек, щоденних відкриттів, збагаченим і загартованим новим досвідом.

Та не встиг я сягнути ставка, як якесь нове завзяття вивело надвір і Джона Філда: він передумав і вирішив на заході сонця полишити своє «болото». Однак він, бідаха, потривожив лише кілька плавничків, доки я наловив цілу низку — він сказав, що таке його везіння, але коли ми помінялися місцями на човні, змінило місце й везіння. Бідолашний Джон Філд (сподіваюся, він цього не читає, якщо, звісно, таке читання не пішло◦би йому на користь) живе у вторинний старосвітський спосіб у нашім дикунськім новім світі й ловить окунів на плітку. Визнаю, інколи це добра наживка. Свої обрії він створює собі сам, але лишається бідняком, народженим жити у злиднях, у своїй спадковій ірландській бідноті, як жила бабця Адамова у болотах, і понад ті болота не підніметься ані він сам, ані його нащадки, доки на сандаліях у нього на ногах, де від блукання болотами з'явилися перетинки, не виростуть крила-таларії.

Вищі закони

Повертаючись лісами додому в глибоких сутінках, з низкою риби й волочачи за собою свій кийок, я зауважив, як дорогу мені перебігає лісовий бабак, і мене охопило химерне відчуття дикої втіхи. Я ледве стримався, щоб не схопити його й не пожерти сирим, хоча голоду не відчував, хіба що до свободи, яку він втілював. Але за той час, поки я жив біля озера, бувало кілька разів і таке, що я блукав лісами, як голодний пес, забувши про все, і шукав якусь дичину, щоб пожерти, і жодна здобич не видалася б мені занадто дикою. Найдикіші сцени видавалися мені непоясненно знайомими. Я відчував, та й відчуваю донині, як і більшість людей, потяг і до вищого чи, як його називають, духовного життя, і до примітивного, вульгарного й дикого — і шаную обидва. Дике я люблю не менше за моральне. Рибальство