Читати книгу - "Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен"

Без особливого бажання я розігрівала вчорашні котлети та гортала стрічку соціальних мереж. Кожна фотографія, що траплялася мені на очі, сильно пригнічувала мене і тільки псувала і без того жахливий настрій.

«Щаслива матуся двох доньок», «Кохана дружина Єгора», «У двадцять років я заробила свій перший мільйон, а чого досяг ти?»…

Посмішки, веселощі, нереальні досягнення, спільні сімейні сніданки, прогулянки у вихідні. І як люди так все встигають?

І чому у мене подібного немає? Що зі мною не так?

Пікаючий звук мікрохвильовки вирвав мене з невеселих роздумів і сповістив, що м'ясні кульки вже готові. Ще б гарнір до них. Що там у мене лишилося після вечері? Дістала зліплені в одну грудку макарони з холодильника і вимучено видихнула.

Апетиту як такого не було, але хотілося чимось себе зайняти перед поїздкою до Русланового батька. Тим більше після всього, що я про нього дізналася. Так, я завжди їм, коли боюся. Дурна дитяча звичка заїдати свої страхи. Байдуже чим. Аби щось пожувати. Благо, з метаболізмом мені пощастило — завжди була худою, хоч би скільки я не їла.

Ліниво перемішала виделкою несвіжі макарони, додала томатний соус, котлети. У куток тарілки поклала шматочки помідорів та дрібнонарізану кінзу. Подивилася на створену нашвидкуруч страву і застигла посеред кухні з підігрітою їжею.

Що я роблю?

Нічим більше зайнятися чи що?

Руки тремтіли, живіт зводило в судомах. На ватяних ногах я підійшла до столу і сіла на високий стілець.

Дідько. Дідько. Дідько. 

Навіть перед зустріччю зі своїми батьками я не відчувала такого хвилювання та страху.

Судомно поправила чорну строгу сукню, змахнула вибите із зачіски пасмо. Здавалося, я зараз задихнуся від переживань. Почувалася не дуже зразковою студенткою перед важливим іспитом. Розуміла, що наприкінці зустрічі на мене все одно чекає «незалік». Але давати задню уже пізно. Адже пообіцяла підтримати сусіда у такій делікатній справі. Я й так у довічному боргу в нього. Он як Руслан допоміг мені, коли всі рідні та близькі відвернулися від мене. Мама, й та беззастережно прийняла сторону батька, навіть не вислухавши мою версію того, що відбувається. Ігор залишався для них улюбленим зятем, який апріорі не може бути не правий. Який ніколи б у житті не зрадив.

Ні-ко-ли!

На відміну від мене. Доньки, яка ніколи не виправдовувала батьківські надії та мрії. Доньки, яка посміла народитися на цей світ не хлопчиком.

Я заплющила очі. Змахнула самотню сльозу і змусила себе переключитися на іншу, приємнішу тему.

Звісно ж на сусіда.

Руслан — єдиний, хто залишився зі мною, коли я мало не потонула у власній депресії та апатії. Єдиний, хто подав руку допомоги без будь-якої вигоди.

І єдиний, кому я відповім взаємністю. Я поїду з ним до батька. І зроблю все, щоб сусід почував себе в рідному домі сином, гідним захоплення. Хто-хто, а він точно цього заслуговує. Мені того не знати.

Ранкові спогади

— Все добре? — промовив Руслан. — А то на тобі обличчя зовсім немає...

— Так, все добре, — проковтнула я, ледве зумівши зібрати думки. Озирнулася між стелажів — начебто нас ніхто не помітив, і полегшено видихнула. Притулилася спиною до книжок. — Руслане, а що ти хотів? Адже не просто секс в університетській бібліотеці? Ти ж казав, що тобі потрібна допомога?

— Потрібна, Тань, — миттю погляд сусіда став надто серйозним. Простягнувши мені долоню, він дочекався поки я вкладу в неї свою і, притримуючи мене за лікоть, допоміг дійти до найближчого стільця.

— Я тебе уважно слухаю. 

Він закусив нижню губу і за мить з незвичним благанням в очах промовив:

— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною до батька. До мого батька.

— Я... що зробила? — перепитала, поглядом ще раз пройшовшись величезним приміщенням. Начебто нікого.

— Будь ласка, — Руслан, зволікаючи буквально кілька секунд, додав: — Я не можу сам. Не можу, — у куточках його губ з'явилася сумна усмішка. — Я не ризикну їхати один до тата, — він мені нагадав на мить розгубленого маленького хлопчика. Де ж мій зухвалий та впевнений сусід? — І не можу все розповісти тобі зараз. Тож тільки прошу. Взамін на обіцяне бажання.

— Руслане, у тебе батько — серійний убивця? Міжнародний шпигун, чи що? Що це за конспірація? — безглуздо пожартувала, намагаючись змінити тему. Куточок рота сусіда нервово смикнувся, ніби я торкнулася чогось надто забороненого і потаємного. Карі очі вмить стали страшно-темними. — Кгхм... Ну і до чого тут бажання? — прикусивши щоку зсередини, я спробувала надати собі незворушного вигляду. — Я й так це зроблю, Руслане. Без будь-якого бартеру чи бажання, — повернула його колишні слова, — це зайве.

— Мій тато… — сусід ніжно погладив моє волосся і заправив за вухо тонке пасмо, — він схожий на твого, але ще гірше, — Руслан різко замовк і відсторонився.

— Тобто? — я сумно посміхнулася. Облизала губи, намагаючись видати розумне уточнення. — Твій тато теж хотів сина замість дочки? — після запаморочливого оргазму мій мозок не контролював рух язика, і я блискавично змолола чергову дурість.

— Ні, Тань, — сусід не оцінив мій несмішний жарт. Він нервово видихнув і піджав губи. — Все надто складно. І заплутано. А в тебе зовсім немає часу, чи я помиляюсь? — нагадав він питанням про мою консультацію.

— Господи, точно! — злякано стріпнулась. Зовсім із голови вилетів дипломник. Підскочила на ноги, підхопила сумку, швидко пішла на вихід. Книги та монографії точно не встигну знайти. Потрібно бігти на консультацію. Вона вже розпочалася. Іван Геннадійович мені не пробачить такої самоврядності. — Руслане, давай поговоримо вдома? — озирнулася, вчасно згадавши про сусіда.

— Добре, — він невесело кивнув мені, — зустріч із батьком сьогодні. Дрес-код строго-офісний. Будь готова на дев'ятнадцяту, — коротко сповістив мене Руслан, і я ледь чутно пропищала:

— Я зрозуміла. Буду готова на дев'ятнадцяту.