Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Я радий, що мої твори викликали стільки зацікавлення. Я навіть не уявляв, що так буває. Але зараз це видається дуже далеким. Писання книжок належить іншому життю, й думки про нього лишають мене байдужим. На гроші я не зазіхатиму, я радо віддаю їх тобі та Софії. Писання — ​це хвороба, що довго мене мучила, але тепер я нарешті одужав.

Будь певен, я більше з тобою не виходитиму на контакт. Ти звільнився від мене, я бажаю тобі довгого і щасливого життя. Як же добре, що все склалося саме так. Ти мій друг, і моя єдина надія — ​що ти завжди будеш, ким є. А я — ​це геть інша історія. Побажай мені удачі».

Підпису під листом не було, й наступні кілька годин я що є сили намагався переконати себе, що все це дурний жарт. Якщо листа справді написав Феншо, то чому не підписався? Я розпачливо чіплявся за це як доказ містифікації, хапався за соломинку. Проте оптимізм мій протримався недовго, і я врешті мусив поглянути фактам у вічі. Існує багато причин не підписуватися, і що більше я про це думав, то чіткіше розумів: це — ​доказ того, що лист справжній. Шахрай, навпаки, зумисне підписався б, а чесна людина про це навіть не подумає. Тільки тому, хто не збирається нікого обманювати, вистачить самовпевненості на таку явну помилку. Та ще останні речення листа: «…ти завжди будеш, ким є. А я — ​це геть інша історія». Чи це значить, що Феншо став кимось іншим? Він, безперечно, живе під прибраним іменем, ось тільки як і де? Нью-йоркський штемпель може, певною мірою, слугувати підказкою, але з тим же успіхом може виявитися хитрощами, щоб збити мене зі сліду. Феншо дуже обережний. Я перечитував листа знову і знову, намагаючись розібрати його по букві, дістатися до суті, зазирнути між рядків — ​але нічого не виходило. Лист був непрозорий, просто пляма пітьми, що опирається спробам пробратися всередину. Урешті я здався, поклав листа в шухляду й розгублено визнав, що ніщо більше не буде таким, як раніше.

А найбільше мене, мабуть, непокоїла власна дурість. Озираючись на минуле, я бачу, що від початку мав на руках усі факти, від першої ж зустрічі із Софією. Феншо багато років нічого не видає, а потім каже дружині, що робити у випадку, якщо з ним щось станеться (зв’язатися зі мною, видати твори), і зникає. Усе на поверхні. Він хотів піти — ​й пішов. Якогось дня просто встав і пішов від вагітної дружини. Вона йому довіряла й уявити не могла, щоб він так повівся, то й не мала вибору, крім як вирішити, що він загинув. Софія дурила себе, але за таких обставин навряд чи могла вчинити інакше. А ось у мене виправдання не було. Я від початку не завдав собі клопоту все обдумати самостійно. Я піддався на її аргументи, радо прийняв її хибне тлумачення фактів, а тоді взагалі перестав думати. Людей убивали й за менше.

Минали дні. Інтуїція підказувала віддати Софії листа, але рука не піднімалася. Мені було страшно, я не знав, як вона вчинить. У паршивому настрої я доводив собі, що мовчанка — ​єдиний спосіб її захистити. Що вона отримає, коли почує, що Феншо її покинув? Вона звинувачуватиме себе в тому, що сталося, а я не хотів завдавати їй болю. Проте ця шляхетна мовчанка була підшита панікою і страхом. Феншо живий, і якщо я розповім Софії, то як це позначиться на нас? Мені була нестерпна сама думка, що Софія може схотіти, аби він повернувся. Й мені не вистачило хоробрості ризикнути й усе перевірити. Можливо, це й була найбільша моя поразка. Якби я вірив у силу Софіїної любові до мене, то пішов би на будь-який ризик. Але в той час мені здавалося, що це безвихідь, і тому я зробив так, як просив Феншо — ​не заради нього, а заради себе. Я замкнув цю таємницю в собі й навчився тримати язика на припоні.

Минуло ще кілька днів, і я запропонував Софії руку і серце. Ми про це й раніше говорили, але цього разу я словами не обмежився й довів серйозність своїх намірів. Я розумів, що поводжуся не так, як завжди (йду напролом, без гумору), але нічого не міг вдіяти.

Я не міг жити у цій непевній ситуації, відчував потребу вирішити все тут і зараз. Софія, звичайно, помітила зміни, але, оскільки не знала причини, потлумачила їх як надмір пристрасті — ​поведінку схвильованого закоханого, який іде до того, чого жадає найбільше (що також правда). Так, сказала вона, вона вийде за мене. Невже я справді думав, що вона мені відмовить?

— А ще я хочу всиновити Бена, — ​сказав я. — ​Я хочу дати йому своє прізвище. Хлопчикові потрібен батько.

Софія сказала, що про інше не може бути й мови. Тільки це підходить усім нам трьом.

— І я хочу зробити все чимшвидше, — ​не вгавав я. — ​У Нью-Йорку ти отримаєш розлучення не раніше, ніж за рік — ​це надто довго, я стільки не витримаю. Є й інші штати. Алабама, Невада, Нью-Мексико, та бозна-де. З’їздили б на канікули, а після повернення ти будеш вільна вийти за мене заміж.

Софія сказала, що їй подобається, як це звучить — ​«вільна вийти за мене заміж». І якщо для цього треба кудись поїхати, то вона поїде, вона поїде, куди я тільки схочу.

— Врешті, — ​сказав я, — ​він зник понад рік тому, майже півтора. Загиблого офіційно визнають покійним через сім років. Різне трапляється, життя не стоїть на місці. Тільки подумай, ми знайомі вже майже рік.

— Якщо точніше, — ​відповіла Софія, — ​ти вперше переступив цей поріг 26 листопада 1976 року. За вісім днів буде рівно рік.

— Ти пам’ятаєш дату.

— Звичайно, пам’ятаю. Це ж був найважливіший день у моєму житті.

Ми сіли на літак до Бірмінгема, штат Алабама, 27 листопада, й повернулися у Нью-Йорк після першого тижня грудня. 11-го ми побралися у ратуші, а потім влаштували вечерю приблизно для двадцяти друзів, де спиртне лилося рікою. Заночували ми у «Плазі», замовили сніданок у номер, а по обіді вилетіли з Беном до Міннесоти. 18-го Софіїні батьки влаштували нам весільну вечірку у себе вдома, а в ніч на 24-те ми разом відсвяткували норвезьке Різдво. За два дні по тому ми з Софією на півтора тижні вилетіли зі снігів на Бермуди, а тоді повернулися до Міннесоти по Бена. Ми збиралися знайти нову квартиру, щойно повернемося до Нью-Йорка. Десь над західною Пенсильванією, після години польоту, Бен попісяв крізь підгузок мені на коліна. Коли я показав йому велику темну пляму на штанях, він розсміявся, заплескав у долоні, а тоді, дивлячись мені просто у вічі, вперше назвав татом.

5

Я жив теперішнім. Минуло кілька місяців. Я повірив, що це переживу. Ми жили, як в окопі, але Софія і Бен були зі мною, а більше я нічого й не хотів. Доки я пам’ятав, що не можна висовуватися, нам нічого не загрожувало.

Ми переїхали до квартири на Ріверсайд-драйв у лютому. До середини весни обживалися, і в мене часу не було думати про Феншо. Лист не вивітрився мені з пам’яті, але бодай уже не становив такої загрози. Я почувався зі Софією в безпеці й вірив, що ніщо нас не