Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

у одного, падали так стрімко і глибоко, що ніхто не зміг би нас упіймати. Ну ось, знову скочуюся в метафори. Тільки це, мабуть, справи не стосується. Адже незалежно від того, чи можу я це описати, сталося те, що сталося. Факт: таких поцілунків ще світ не бачив, і навряд чи я в цьому житті ще спізнаю таке знову.

4

Ніч я провів у Софіїному ліжку, й після того піти вже не зміг. Удень я вертався попрацювати у свою квартиру, але щовечора їхав назад до Софії. Я став частиною їхнього господарства — ​купував продукти на вечерю, міняв Бенові підгузки, виносив сміття; так інтимно я ще ні з ким доти не співіснував. Минали місяці й, на свій превеликий подив, я виявив, що маю до такого життя хист. Я народився, щоб бути із Софією, і з кожним днем відчував, як стаю сильнішим, а вона робить мене кращим. Дивно, що звів нас Феншо. Якби він не зник, нічого цього не сталося б. Я був перед ним у боргу, а відплатити міг, тільки докладаючи щонайбільше зусиль для просування його творів.

Моя стаття справила належний ефект. Стюарт Зелений подзвонив і сказав, що це «сильно посприяло» проекту, із чого я зробив висновок: тепер він майже не сумнівається в рішенні видати книжку. Стаття викликала стільки зацікавлення, що Феншо вже не виглядав аж такою лотереєю. А потім «Небувалія» вийшла друком, і всі до однієї рецензії були добрі, а деякі й захоплені. На більше і сподіватися не можна було. Це — ​казка, про яку мріє кожен письменник; визнаю, це навіть мене трохи шокувало. У реальному світі так не буває. Минуло якісь кілька тижнів від публікації, а продажі вже перевищили очікуване. З часом додрукували другий наклад, у газетах і журналах почали розміщувати рекламу, а потім права продали компанії, яка випускала книжки у м’яких обкладинках, для перевидання наступного року. Не хочу сказати, наче книжка стала бестселером за комерційними стандартами, а Софія озолотилася, проте враховуючи, які серйозні і непрості у Феншо твори, й беручи до уваги схильність публіки уникати таких текстів, ми й уявити не могли такого успіху.

Певною мірою, тут історія мусила і завершитися. Юний геній загинув, але живе у своїх роботах, а його ім’я пам’ятатимуть прийдешні покоління. Друг дитинства рятує прекрасну юну вдову, й вони живуть довго і щасливо. Це розставило б усі крапки над і, лишилося тільки вийти востаннє на поклон. Але виявилося, що це — ​тільки початок. Усе, написане досі, — ​лише прелюдія, короткий синопсис того, що відбулося до початку історії, яку я мушу розповісти. Якби більше нічого не сталося, то нічого й не було б — ​адже ніщо не спонукало б мене писати. Тільки пітьма може змусити розкритися перед світом, пітьма, яка огортає мене щоразу, коли згадую ті події. Для того, щоб про них розповісти, потрібна відвага, але я знаю, що якщо не напишу, то ніколи від них не порятуюся. Тільки навряд чи я порятуюся, навіть якщо розповім правду. Історіям без фіналу нічого не залишається, крім як тягнутися в нескінченність: якщо застрягнеш у такій, то так і помреш, не зігравши до кінця своєї ролі. Сподіваюся, історія, яку я мушу розповісти, десь та й закінчується, що десь я та й знайду просвіт у пітьмі. Саме цю надію я й називаю відвагою, а чи є для неї підстави — ​це геть інше питання.

Минуло близько трьох тижнів після прем’єри спектаклів. Я, як завжди, провів ніч у Софіїній квартирі, а вранці поїхав до себе працювати. Наскільки пам’ятаю, я мусив закінчити нарис про чотири-п’ять поетичних збірок, одну з тих тяжких оглядових рецензій, і все ніяк не міг зосередитися. Я постійно відволікався від книжок на столі, щоп’ять хвилин підхоплювався зі стільця й починав крокувати кімнатою. Напередодні Стюарт Зелений розповів мені дивну історію, і я все ніяк не міг викинути її з голови. За словами Стюарта, почали ходити чутки, що не було ніякого Феншо. Подейкували, що я вигадав його, а насправді все написав сам. Спершу я розсміявся й пожартував, що Шекспір також не писав п’єс. Але тепер, подумавши, я не міг визначитися, образа це чи лестощі. Невже люди мені не довіряють? Навіщо мені завдавати собі стільки клопоту, створювати цілий корпус текстів, а тоді навіть нічого з того не отримати? А з іншого боку, невже люди справді вірять, наче я здатен написати такий блискучий роман як «Небувалія»? Я зрозумів, що, коли всі рукописи Феншо вийдуть друком, я цілком можу написати ще парочку книжок під його іменем. Я, звичайно, не збирався цього робити, але думка навіювала певні цікаві запитання: що це значить, коли письменник ставить на обкладинці книжки своє ім’я? Чому дехто ховається за псевдонімом? Чи є в письменників узагалі справжнє життя? Сяйнув здогад, що, можливо, мені сподобалося б писати під прибраним іменем, вигадавши собі таємну личину. Я замислився, чому ця ідея мене так приваблює. Одна думка перетікала в іншу, й коли я нарешті вичерпав цю тему, то зрозумів, що згаяв більшість ранку.

Настала 11:30 — ​час, коли приносили пошту — ​тож я здійснив ритуальну вилазку ліфтом униз, аби перевірити, чи не з’явилося нічого у моїй скриньці. Це завжди був для мене поворотний момент дня, тож я мимоволі хвилювався. Я завжди сподівався на добрі новини — ​несподіваний чек, пропозицію роботи, лист, який змінить моє життя — ​і радісні передчуття настільки увійшли у звичку, що я не міг дивитися на скриньку без трепету. Це — ​моя схованка, єдине місце у світі, що належить виключно мені. А при цьому воно пов’язує мене з рештою світу, і його чарівні глибини наділені владою вершити історію.

Того дня на мене чекав тільки один лист — ​у простому білому конверті з нью-йоркським штемпелем, без зворотної адреси. Почерк був мені незнайомий (моє ім’я й адреса друкованими літерами), і я не мав ані найменшої гадки, хто це написав. Я відкрив конверт у ліфті — ​й саме там, на шляху до дев’ятого поверху, на мене звалилося небо.

«Тільки не гнівайся, що я тобі пишу, — ​так починався лист. — ​Я знаю, що від такого може статися серцевий напад, але все ж хочу надіслати тобі останнє послання й подякувати за все, що ти зробив. Я й так знав, що ти — ​правильна особа для цього завдання, але все склалося ще краще, ніж я думав. Ти зробив неможливе, і я перед тобою в боргу. Ти подбаєш про Софію й малого, а я житиму з чистим сумлінням.

Я не пояснюватиму своїх вчинків. Попри цей лист, я хочу, аби ти й далі поводився так, ніби віриш, що я загинув. Це — ​найважливіше: нікому не кажи, що я з тобою зв’язався. Мене все одно не знайдуть, тож заводити про це розмови не варто. Й понад усе — ​не кажи нічого Софії. Хай розлучиться зі мною і чимшвидше побереться з тобою. Я тобі довіряю — ​й даю тобі моє благословення. Дитині потрібен батько, а я не довіряю нікому, крім тебе.

Я хочу, щоб ти розумів: я при своєму розумі. Я прийняв рішення, яке видавалося мені необхідним, і хоча тим завдав болю іншим, полишити їх — ​мій найкращий і наймилосердніший вчинок.

Сім років від дня мого зникнення стануть днем моєї смерті. Я виніс собі вирок, апеляцій не буде.

Благаю, не шукай мене. Я не хочу, щоб мене знайшли, і, думаю, маю право прожити решту життя так, як вважаю за потрібне. Мені гидко погрожувати тобі,