замести сліди. І одного дня вони випливли з двома уамбісами в бік Сантьяго. Їх супроводжували хмари москітів, хриплі голоси птахів-сурмачів, а вночі, не зважаючи на багаття і ковдри, в які вони загорталися, кажани ширяли над ними, кусаючи їх за пальці ніг, у ніс, у шию. І Фусія: ні в якому разі не слід підходити до річки, там можна наштовхнутися на солдатів. Вони пропливли по вузеньких протоках, під склепіннями волохатого листя, по смердючих багниськах, по лагунах, наїжачених гілками дерев, йшли стежками, які уамбіси прорубували своїми мачете, несучи човен на спинах. Харчувалися, чим доведеться — корінням, кислими пагонами, відварами з трав; якось вони забили тапіра й на тиждень запаслися м’ясом. Лаліта: не можу більше, Фусіє, ноги мене не тримають, обличчя все подряпала, — а він: вже недовго лишилося. Нарешті дістались до Сантьяго, там вони з’їли рибку чітарі, яку спіймали між річковим камінням і підкоптили, та броненосця, якого вполювали уамбіси. І Фусія: бачиш, Лаліто, майже дійшли, це добрий край, є їжа, все обертається на краще, — а вона: обличчя, в мене горить, Фусіє, клянусь тобі, що більше не можу. На день вони зробили привал, потім попливли далі, вгору по Сантьяго, спиняючись, щоб поспати й поїсти в селищах уамбісів, де жили дві-три родини. Через тиждень вони полишили річку й кілька годин пливли вузькою протокою, куди не сягало сонце, — вона так заросла, що їхні голови дотикалися до гілок. Нарешті вони випливли, і Фусія: поглянь, Лаліто, це острів, найкраще місце, яке може існувати серед лісів і боліт. Перш ніж висадитися, він наказав уамбісам пропливти довкола, і вона: ми що, будемо тут жити? А він: острів захований з усіх боків, на берегах високий ліс, онде — зручне місце для причалу. Коли вони висадились, уамбіси почали верещати, закочуючи очі й показуючи кулаки. І Лаліта: що сталося, Фусіє, чому вони сердяться? — а він: тхори, чорт забирай, боягузи, хочуть вертатися, злякалися лупун. Над урвищем і вздовж усього острова високою стіною здіймалися величезні лупуни з жорсткими, кривими стовбурами і потворними наростами, на яких можна було сидіти. А вона: не кричи так на них, Фусіє, вони образяться. Фусія й уамбіси довго сперечалися, горлаючи та жестикулюючи, врешті він їх переконав, й уамбіси пішли за ним у зарості, що вкривали острів. І Фусія: чуєш, Лаліто? Тут повно птахів, чуєш, як тріскочуть папуги? Коли вони побачили уакауї[28], що пожирав червону змію, уамбіси заверещали, а Фусія: полохливі смердючі тхори, — і Лаліта: ти здурів, навколо суцільний ліс, як ми зможемо в ньому жити! — а він: думаєш, я ні про що заздалегідь не потурбувався? Я жив тут з Акіліно й знову тут буду жити, і розбагатію тут, побачиш, що все збудеться. Вони повернулись до урвища, Лаліта спустилася в човен, а Фусія й уамбіси знову подалися до лісу, і раптом над лупунами здійнявся стовп свинцевого диму, запахло паленим. Фусія й уамбіси вискочили з хащів, пострибали в човен: перепливши озеро, вони розбили табір на іншому березі, біля гирла протоки. І Фусія: коли вогонь ущухне, залишиться велика галявина, Лаліто, тільки б не пішов дощ, — а вона: тільки б не повіяв вітер, бо вогонь перекинеться сюди. Дощу не було, пожежа тривала біля двох днів, а вони й далі сиділи на тому місці біля гирла протоки, оточені важким, смердючим димом палаючих лупун і катауа[29], попелом, що кружляв у повітрі; сиділи й дивилися на сині язики полум’я, на снопи іскор, які з гучним сичанням падали в озеро, слухали, як тріщить острів, охоплений пожежею. І Фусія: вже готово, дияволи згоріли, — а Лаліта: не дратуй їх, вони в це вірять, — а він: та вони ж не розуміють мене і, крім того, бачиш, сміються, бо я раз і назавжди вилікував їх від страху перед лупунами. Вогонь розчищав острів, розганяючи тварин; з хмар диму вилітали зграї птахів, а на берег вибігали мавпи, які з вереском стрибали на гілля та стовбури дерев, що плавали у воді. Уамбіси заходили в воду, хапали одразу кількох і розбивали їм голови мачете, а Фусія: бачиш, Лаліто, який вони бенкет собі влаштовують, от і минула в них злість, — а Лаліта: я теж хочу їсти, хоча б і мавп’ячого м’яса, так зголодніла. Коли вони повернулися на острів, то побачили випалену галявину, однак над урвищем у багатьох місцях залишилася щільна стіна лісу. Почали розчищати місцину, цілий день кидали в озеро обгорілі стовбури, обвуглених птахів, змій, — і Фусія: скажи, що ти задоволена, — а вона: так, Фусіє, — і він: віриш у мене, — а вона: так. Утворився великий рівний майданчик, уамбіси звалили дерева, нарубали гілок, зв’язали їх ліанами, і Фусія: поглянь, Лаліто, це вже справжній дім, — а вона: не зовсім, проте ліпше, ніж ночувати в лісі. Наступного ранку, прокинувшись, вони побачили, як чорно-жовтий пакуар звивав гніздо навпроти хижки, його пера іскрилися між листям. І Фусія: маємо щастя, Лаліто, то добрий знак, це товариський птах, він прилетів, бо знає, що ми тут лишаємось.
І тієї ж суботи сусіди забрали тіло з Зеленого Дому, загорнули його в простирадло й віднесли на ранчо пралі Хуани Бауро. Багато чоловіків та жінок з Гальїнасери прийшли туди, щоб віддати покійній останню шану, а Хуана Бауро плакала цілу ніч, іноді поривалася цілувати руки, очі й ноги померлої. Вдосвіта жінки випровадили Хуану з кімнати, і отець Гарсія допоміг покласти тіло в труну, придбану на зібрані гроші. Тієї неділі отець Гарсія відправив святу месу в каплиці на ринку і йшов на чолі жалобного походу, а з цвинтаря вернувся до Гальїнасери разом з Хуаною Бауро: жителі бачили, як він прямував по Пласа де Армас, оточений жінками, блідий, з палаючими очима й стиснутими кулаками. До походу пристали жебраки, волоцюги, чистильники взуття; коли всі дійшли до ринку, натовп займав уже всю ширину вулиці. Там, ставши на лаву, отець Гарсія почав кричати. Довкола відкривалися двері, перекупки, бажаючи його послухати, виходили зі своїх яток, двох жандармів, які хотіли розігнати збіговисько, облаяли і закидали камінням. Крики отця Гарсії чутно було навіть на різниці, а приїжджі, що сиділи в «Північній зірці», застигнуті зненацька, замовкли й дивувалися: хто це галасує, куди йдуть ці жінки? Таємничий, невпинний жіночий гамір розносився цілим містом, а тим часом, під небом, в якому ширяли стривожені шуліки, не вгавав отець Гарсія. Ледве він замовк, почувся лемент укляклої біля його ніг Хуани Бауро, і тоді жінки починали приглушено гомоніти,
