Читати книгу - "Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців, Оксана Мороз"

Увечері, після кількох нудних нарад, перенесених дедлайнів, перепалки з підрядником і колегами, ви повертаєтеся додому. Так хочеться якоїсь віддушини! Заїжджаєте в McDonald’s. Після смачного, жирного «Біґ Тесті» і «кращої в світі картоплі фрі» ви добрі, ніби гіршого з днів і не бувало.

Проте разом із заспокоєнням приходить і лінь. Ось ви вже бездумно скролите стрічку, клацаєте пультом телевізора або зависаєте в бродилках/стрілялках. Вам просто складно, ліниво сприймати щось серйозне — хочеться переключитися. Просто видихнути. Хочеться, щоб хтось замість вас упакував, спростив складні події та дилеми, «розжував і в рота поклав». Усі медіа знають про складні будні народу. Вони дбайливо все упаковують у новини, серіали, шоу — у них усе просто і барвисто, — щоб не напружуватись і переключитися після складного дня. Так, як потрібно власнику медіа.

Занурившись якось у просту і теплу ванну віддушин, ви запам’ятаєте цю стежку назавжди. Щоразу, коли настане «кепський день», ви повертатиметеся до тієї віддушини. І так раз у раз змінюватимуться ваші звички, слабшатиме ваш надійно вибудуваний інформаційний захист. Відповідно, інформаційних вірусів до вас пробиватиметься дедалі більше.

Віруси робитимуть свою чорну справу — мінятимуть ваші погляди, модель поведінки і саме життя. Звісно, усе відбудеться не за день і не за місяць. Трансформація в овоча в когось триватиме рік, у когось — десять. Найстрашніше, що цей процес непомітний для вас. Особливо якщо всі навколо підпали під його вплив. На жаль, нині всі ми, без винятку, перебуваємо в цьому процесі, проте кожен на своєму етапі.

Коли я наводжу цей приклад друзям, зазвичай у цьому місці вони емоційно запитують: «То що ж, мені ні з ким не спілкуватися?». Ні, навіть це не допоможе. Звісно, хіба що ви мешканець прекрасного світу Айн Ренд в її «Атлант розправив плечі». Проте всі ми реальні люди, мешкаємо в реальному світі за реальної цифрової ери. Уникати реальності безглуздо. Бо якщо ви навіть замкнетеся в будинку в кімнаті без людей, ґаджетів та інших каналів інформації, то й тут вас можуть наздогнати наслідки інформаційних вірусів. Приміром, сусіди, які голосно лаються або свердлять стіну серед ночі. Або сигналізація від запаркованого у дворі авто, яка волає вже другу годину.

Щоб вірус почав поширюватися, достатньо однієї інфікованої і «зміненої» ним людини. Ця людина існуватиме у своєму світі, за своїми правилами. А вони вже точно різнитимуться від правил і світу Людини-розумної. А отже, запуститься ланцюжок, який описано вище: контакт — нерозуміння — злість — лють — саможаління — віддушина — полегшення. Патерн запа­м’я­то­вується та з кожним колом дедалі міцнішає. І в цьому процесі, будьте впевнені, віруси знайдуть момент та інфікують вас.

ПРИКЛАД

За кумедним збігом обставин цей підрозділ я писала за сніданком в кафе. О 13:00 я мала зустріч в іншому місці. Як часто трапляється, я втратила відчуття часу і вискочила з кафе, добряче запізнюючись.

Хоча машину я припаркувала у відведеному для цього місці на Ярославовому Валу, вона виявилася заблокована вантажівкою: щойно привезла замовлення в магазин навпроти. Водій і вантажник сортували товар і прикидали, що вивантажувати й віддавати в магазин.

Я ввічливо попросила від’їхати на два метри вперед, щоб я могла виїхати й устигнути на зустріч. На мій подив, водій спокійно і безапеляційно сказав: «Ні». Я здивувалася, почала приводити раціональні аргументи. Мовляв, сісти за кермо й від’їхати займе менше двох хвилин, а мені це сильно допоможе.

«Ні».

Тут я вже почала апелювати до того, що вони порушили всі мислимі й немислимі правила дорожнього руху. Втім і людські теж. У відповідь — тиша. Вони просто й далі розбиралися з товаром.

Іще кілька хвилин я намагалася апелювати до ­здорового глузду, совісті, жалю. На що отримала спокійно-байдужу відповідь: «Дівчино, ви сама від­­бираєте у себе час. Не відволікайте. Розвантажуся — від’їдемо».

Я остаточно розгубилась і намагалася гарячково придумати вихід і знайти спосіб не запізнитися на важливу зустріч. Мабуть, усе це й було помітно з виразу мого обличчя, позаяк водій додав: «І взагалі, ліпше пред’являйте претензії автомобілям, які припаркувалися попереду й позаду вас, вони теж вам загородили виїзд». І це була його раціональна пропозиція, а не іронія, як ви могли б подумати.

Ці автомобілі були такими самими, як і мій, — припаркованими на відведеному для цього місці, і проїзд нікому не загороджували. Водії давно пішли у справах.

І саме в цей момент крізь мої емоції пробився сигнал: водій — типова Людина-овоч. Апелювати до нього загальноприйнятими правилами марно. А ось заразитися від нього цілком можливо.

Я сіла в машину, відкрила комп’ютер, подумки подякувала йому за хороший приклад для книжки і просто продовжила роботу, яку розпочала в кафе.

Через п’ятнадцять хвилин товар розвантажили. Водій сів за кермо і від’їхав на два метри вперед, випустивши мене з пастки. Увесь процес забрав 1 хвилину 12 секунд.

Важливо пам’ятати: нас оточує не одна модифікована вірусами людина, їх безліч. Вони не просто поводяться інакше, вони передають свої патерни поведінки іншим залежним/інфікованим людям. І через доволі короткий період часу патерн однієї людини-овоча стає загальноприйнятим. При цьому патерни меншості (Людей-розумних або Людей-борців) передаються біль­­шості (Людям-овочам) набагато важче. Для цього необхідні простота, регулярні повторення, сильний посил і ще безліч різних за ступенем впливу умов, над якими б’ються соціальні психологи.

У моєму випадку за п’ятнадцять хвилин я не змогла б нічого зробити. Поліція не встигла б приїхати та й не стала б. Пику бити я не вмію, на мистецтві переконувати матом теж не знаюся. А поки я чекала вирішення цієї дурної ситуації, трохи далі вулицею повторилася аналогічна. Вантажівка з водієм заблокувала машину, у яку вже сідав водій. Звісно, він не від’їхав, і між ними теж зав’язалася суперечка.

РЕМАРКА

Секс, солодощі, підпорядкування правилам активують одну й ту саму ділянку мозку. Людині стає приємно.

Коли ж ми чинимо наперекір іншим, порушуємо правила, активується інша ділянка мозку, посилаючи нам неприємні відчуття. Це наш внутрішній погонич, який і змушує нас чинити так, як чинить більшість.

Описано безліч експериментів, коли людина просто повторювала за більшістю абсурдні дії, не розуміючи ні їхньої суті, ні того, чому має їх робити. Вона просто повторювала. Ось один із моїх улюблених експериментів.

Коли в кімнату ввійшла нова людина, там уже сиділа група людей. Вона сіла на єдиний вільний стілець і стала чекати разом з усіма. Через кілька хвилин очікування пролунав сигнал, і всі «старічки» стали по черзі підводитися й сідати. Новачок здивувався, але не підвівся. Так повторилося ще двічі. Утретє він став підводитися з іншими.

Люди по черзі виходили з кімнати, а всі решта в ній як і перше підводилися після кожного звукового сигналу. Коли новачок залишився в кімнаті один, він як і перше підводився після кожного сигналу.

Ба більше, усі нові люди, які приходили в кімнату, також повністю повторювали його патерн — з другого-третього разу починали підводитися. При цьому ніхто з них не розумів, навіщо це потрібно. Кожен керувався принципом «усі підводяться — і я підводжуся».

У різних варіантах цей експеримент здійснювали безліч разів. Результати завжди були однакові. Соціальні психологи називають це конформізмом. У народі — звичайним стадним інстинктом.

(Приклад написано за мотивами серії документальних

фільмів Brain Games виробництва National Geographic)

Як ви