Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Я нічого не міг зробити, анічогісінько! Я відчував себе переможеним, знищеним. За той день це стало другим відкриттям. Я знав злодія і не міг заявити про нього. Яке я мав право на те, щоб закон мене захистив? Я ж був поза будь-яким законом. Хто я такий? А ніхто. За законом я взагалі не існував. Будь-хто міг обікрасти мене. А я — нічичирк!

Але ж Папіано нічого про це не знав. То як же тоді?

— Як він міг це зробити? — промовив я. — Чому він такий зухвалий?

Адріана відкрила обличчя і з подивом глянула на мене, мов хотіла спитати: «Ви не знаєте?»

— А, ясно! — вигукнув я, вмить усе збагнувши.

— Але ж ви заявіть! — Адріана скочила з крісла. — Прошу вас, дозвольте мені покликати батька… Він сам негайно заявить!

Мені пощастило й цього разу стримати її. Бракувало ще, аби на додачу до всього Адріана змусила мене заявити про крадіжку! Наче не досить того, що мене так просто обікрали на дванадцять тисяч лір. Та ще я мусив боятися розголосу! Довелося прохати Адріану, благати її, щоб не кричала про це щосили, щоб нікому й слова не сказала. Та що вдієш? Адріана — тепер я це добре знав — аж ніяк не могла дозволити, щоб я промовчав сам і змусив мовчати її, не могла ніяк прийняти мій, на її думку, благородний жест. Вона мала більше, ніж досить, підстав: передусім, її кохання до мене, потім честь її родини, потім я сам і, нарешті, її ненависть до зятя.

Але я потрапив у таке жахливе становище, що її праведний гнів став останньою краплиною, яка переповнила чашу мого терпіння. Я роздратовано закричав:

— Ви будете мовчати? Я наказую вам! Нікому ані слова, ясно? Ви що, хочете скандалу?

— Ні! Ні! — плачучи відповіла бідолашна Адріана. — Я хочу збутися цього негідника!

— Але ж він заперечуватиме! І тоді всі, хто тут живе, потраплять під слідство… Не розумієте?

— Так, добре розумію! — вигукнула вона, палаючи від гніву. — Нехай заперечує! Нехай! А ми маємо в чому звинуватити його. Ви повинні заявити і не думайте про нас, не бійтеся за нашу долю… Повірте, ви зробите нам велику послугу, дуже велику! Помститеся за мою бідолашну сестру… Ви маєте мене зрозуміти, синьйоре Меїс, що зневажите мене, якщо не заявите. Я хочу, хочу, щоб ви це зробили. Якщо ви відмовитесь, то я сама заявлю! Хіба ви хочете, щоб ми з батьком терпіли таку ганьбу? Ні! Ні! Ні! І потім…

Я стис її в обіймах: побачивши, як вона тяжко страждає, вже не думав про викрадені гроші. Аби заспокоїти її, я пообіцяв зробити так, як вона хоче. До чого тут ганьба? Для неї і для синьйора Ансельмо ніякої ганьби немає. Адже я знаю, хто злодій. Папіано підрахував, що моє кохання до неї коштує принаймні дванадцять тисяч лір, а я буду спростовувати? Заявляти? Гаразд, я це зроблю, але не заради себе, а задля того, щоб здихатися негідника. Зроблю, але за однієї умови: Адріана заспокоїться, перестане плакати — ось так, от і добре! І поклянеться мені найдорожчим, що в неї є на світі, нікому й слова не казати про крадіжку, поки я не пораджуся з адвокатом відносно всіх наслідків, які можуть виникнути, бо ми з нею зараз такі збуджені, що не можемо їх передбачити.

— Присягаєтесь? Тим, що вам на світі найдорожче?

Адріана присяглася і так ніжно поглянула на мене крізь сльози, що я зрозумів, чим вона присягалась.

Бідна Адріана!

Я залишився сам у кімнаті, приголомшений, убитий, знищений, ніби весь світ став для мене пусткою. Скільки я просидів так, поки отямився? Телепень… Телепень! Мов останній дурень, підійшов я до шафки подивитися, чи немає на дверцятах якихось слідів злому. Ні, жодного сліду. Їх тихенько відчинили за допомогою відмички, тоді як я старанно ховав ключ у кишені… «Ось ви, наприклад, хіба не відчуваєте, що й у вас дещо взято?» — питав мене синьйор Палеарі по закінченні останнього спіритичного сеансу.

Дванадцять тисяч лір!

І знову пойняло мене відчуття цілковитої моєї безпорадності, нікчемності. Навіть уві сні не могло приснитися, що мене обікрадуть, та ще й доведеться мовчати, аби ніхто не довідався про ту крадіжку, ще й потерпати, ніби я сам її вчинив, а не мене обікрали. Це завдавало мені нестерпних мук.

Дванадцять тисяч лір? Дрібниці! Мене можуть обібрати до нитки, можуть зняти з мене останню сорочку, а я — нічичирк! Яке я маю право піднімати свій голос? Перше, що мене спитають: «А ви хто такий? Звідки у вас оці гроші?» Та навіть якщо я не заявлю… Побачимо, як воно буде! От схоплю його за карк сьогодні ж увечері й крикну: «Негайно віддай мені гроші, які ти взяв отут, у шафці! Віддай, злодюго!»

Він здійме галас, запротестує, може, навіть скаже: «Так, так, синьйоре, ось вони, я помилково взяв їх…» Аби ж то так! А раптом він подасть на мене скаргу за наклеп? Мовчати, тільки мовчати! Колись мені хотілося, щоб мене вважали мертвим. Так ось я справді помер. Помер? Ні, ще гірше, і про це нагадав мені синьйор Ансельмо: мертвим уже помирати не доведеться, а мені доведеться. Я ще живий для смерті, але мертвий для життя. Яке тепер може бути в мене існування? Нудьга, самотина… Безвихідь!

Я схопився руками за голову і впав у крісло.

Краще був би я негідником! Може, пристосувався б тоді до животіння з волі випадку, весь час ризикуючи, постійно залежачи від вибриків долі, не маючи твердого грунту під ногами, не маючи жодної опори. А я? Я не годен до цього. Що ж мені робити? Як бути? Піти? А куди? А Адріана? Хоча, що я міг зробити для неї? Нічого… Нічогісінько… Піти, навіть слова не мовивши, після всього, що сталося? Але ж Адріана гадатиме, що я пішов геть через крадіжку, і скаже: «Він побажав урятувати злочинця, а мене, невинну, покарати!» Ні, ні, безталанна моя Адріано! Та як мені вчинити, аби моя роль не була такою негідною, коли я вже нічогісінько не можу зробити для дівчини? Хоч-не-хоч я змушений бути непослідовним і жорстоким. Непослідовність і жорстокість — оце мій талан. І я перший від цього страждаю. Навіть Папіано, злодюга, і той, чинячи злочин, виявився послідовнішим за мене і не таким жорстоким, яким, на жаль, змушений стати я.

Він хотів заволодіти Адріаною, аби не повертати тестеві посагу своєї першої дружини. Я побажав відняти в