Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

І ніяка собака не рипнулася. Значить, на правильному шляху. Тоді він швидко повертаєься до себе на квартиру, збирає всі необхідні речі: мотузку, сокиру, обріз. Зараз він знає, куди йти. Без голосу, без наказу. Але коли ступив на трасу, щоб спіймати таксо, то відчуває невпевненість. Він вовкулакувато бігає очима, щурить по-щуриному. Він чекає на далекий голос, що таки покличе його, вкаже перстом дорогу, але того не трапилося, нічого не відбулося. В голові свистіла полуднева пустота. Діра. У ту діру з джижчанням влітали мухи. Набридливі, надокучливі серпневі мухи. Він пройшовся ще раз в бік Кавказької. Зупинився біля церкви. Обійшов тричі, колом, навкружки. Хотів був заглянути, але передумав: новенького попа, видно, послали. Подумав спокійно, без пафосу, як про буденну річ. Можливо, цей ліпше буде. Подивимося. Нездоровий оптимізм — річ шкідлива. Нарешті з'явився той, на кого чекав. У прибульця чарівна усмішка. Від нього віє величчю і ніжністю. Говорить: «Він на другому поверсі!»

Шестєров відкрив двері з першого дзвоника, навіть не запитував, хто прийшов. «Суки, — подумав Білозуб. — Вони живуть і нічого не бояться…» Відкрив двері засутулий, але доволі атлетичної статури чоловік; з усього видно, що він не впізнав Івана.

— Вам кого? — запитав.

— Я прийшов виконати закон.

Тільки зараз до Шестєрова почало доходити, що перед ним давній інтернатівський приятель.

— Зуб… Так… Зуб… Проходь…

— Я прийшов виконати закон і обов'язок, — сказав Білозуб.

— А що, Зуб, закон? Я своє, Зуб, відбарабанив.

— Закон є закон.

Шестєров скип'ятився:

— Кожен живе своїм законом. Інші живуть за законом Господа Бога, інші за своїм власним. Чого ти прийшов? І нічого іншого не буває… Тобі, Зуб, як і решті, треба розібратися з вірою.

— А суд з прокурорами, що тебе судили? А ми Рекса? За якими законами? Ти педріла…

— Я був молодим і дурним, як і ти, Зуб…

— Я не дуже впевнений, що вони судили за законом, — не дочекавшись відповіді, він шаснув у сумку і сказав: — Тоді я сам собі закон. — І вистрелив у голову Шестєрову.

Акуратно, щоб не замаститися, переступив через понівечений, півголовий труп, тріскаючи протекторами по розбитому картеччю посуду, Іван дбайливо повигрібав все золото, всю одіж. Забрав навіть ікони, що ані художньої, ані будь-якої цінності не мали. Дитячі байкові шаровари. Він підняв їх, потримав перед очима, наче над чимось задумався чи замишляючи щось нове, і тільки зараз побачив, що у кутку, підтиснувши коліна до підборіддя, дриґонів хлопчик років шести. Хлопчик ворушив білими черв'ячками губів, а погляд мертво уп'явся в Івана, і той погляд нічого не говориив, навіть не запитував. Тільки хлопець витріщував очі. І все.

— Іди сюди…

— …???

— Я сказав. Іди сюди. Тобі зовсім не буде боляче.

Хлопчик встав і пішов, повільно, майже крадучись, наче маленький місячний привид. Іван дістав мисливського ножа. Взяв за чуприну хлопчика, підняв як кролика. Той забовтав у повітрі ногами. Одним махом Білозуб розірвав горлянку від вуха до вуха. Другим — відтяв зовсім.

— Хеппі ендів в житті не буває, Шест. Хе-хе.

Не зачиняючи дверей, він занюшив повітря, гірке від пороху, терпке від кропу, редьки, і вийшов на залиту сонцем площу.

6

Ромодан

Ракша, збитий з пантелику, мотався між лікарнями, впевнений, що Ліліт жива. Щодо цього, як і кожен мент, який, вислухавши лекцію про життя на Марсі, вже за хвилину готовий летіти, аби тільки встигнути за пляшкою-другою до маркету; з такою ж вірою, без всяких там сумнівів, Ракша був певен, що Ліліт жива, і аби трохи часу, то «швидка» лишилася без роботи. Повезли Ліліт у невідомому напрямку, санітари навіть не глянули, навіть не промовили і слова — відштовхнули колишнього полковника в груди. Навіть коверкотове пальто не справило на них враження. Потім, після кількаденних пошуків, Ракші як хто відбив пам'ять. В суботу, після страснотерпної п'ятниці, коли Ракша безрезультатно відбивав пороги Міністерства внутрішніх справ, у суботу, рівно по полудню, несподівано для самого себе Ракша зайшов до під'їзду незнайомого дому. Він відкрив двері. Озираючись, наче уві сні, зайшов до передпокою, як у тумані. Трупи лежали на трупах. Шестеро. Три пенсіонерки. Двоє дітей і мужчина років п'ятдесяти. Ракша навскіс у вікно побачив міліцейський відділок. Вікна, що тут, що там — навстіж. Видно, як міліціонери печуть у доміно: клацання кістяшок об дерево, ляскання долонь. Гіркий, з терпкуватим присмаком, запах спаленого рушничного пороху ще не вивітрився. Всі покійники забиті з мисливського «вінчестера». Аж сюди ґелґотіння, матюччя міліціонерів. Другий поверх. Кров ще тепла. Ракша потягнув повітря з хворого зуба і ледь від сморіду не виблював. Запах заповнив порожнину. Ракша знову ледь не блювонув, але щось згадав, наче опам'ятався від дурного сну. Витяг хустку, знайшов телефон і набрав «нуль-два». Відповіли чітко, прийняли як належне, сказали «виїжджаємо», Ракша поклав трубку на місце і зійшов донизу, зупинився у під'їзді, почекав хвилинку. Міліціонери продовжували грати у доміно, потім увімкнули музику. Здається, Талькова. Тут він згадав, як спалах, у мозок полізли, вкручуючись, пекучі пацьорки, вивернули кожну клітинку, прошили від кінчиків пальців і до тім'я — Ромодан. Треба, чому він і сам не знав, але необхідно, необхідно шукати в цьому середовищі, хоча… Ні… Ромодан відламує пайку солі десь під Донецьком, якщо йому не намазали лоба зеленкою. А втім… Пустка… Як танок на слизькій поверхні… Вітер роздимає шезлонги… Чарівні жінки… Де твоє кохання, Ракша?… Немає його… Де твоє мідноволосе чудо?… До крематорію везуть…

— Невіра тебе ослаблює, чоловіче, — чує він голос.

Знову те ж саме, до обридливості, думає Ракша, піднімаючи голову, і перед ним спокійний, добре вдягнений чоловік.

— І більше нічого? — зле крутиться у Ракші на язиці.

— Піди зізнайся у всьому. Чого сидиш? Невіра тебе губить. Чого ти боїшся: коли сів у човен і відійшов у плавання, то нічого нарікати. Яка тобі різниця? Врятуєш заблудшого чоловіка, як Христос врятував людство, — несподівано голос чоловіка зламався, нерозбірливо забелькотів; він перемінився з лиця, то прибрав подоби священика, то враз, — у Ракші полізли очі на лоба, — став цапом і почав наспівувати хриплим, утробним, як у хронічного алкоголіка, голосом.

— Ізиди, — тільки і сказав Ракша, перехрестився і подався донизу, до залізничного вокзалу, плутаючи дворами. Вітька Ракша наче зав'язував туго вузли на пам'ять, з пам'яттю; наче вигнанець з минулого, він дивився на своє вихудле, змучене відображення у широких вітринах, бовтаючи калюжами, — звуки від депо залізниці падали у діжу навколишнього світу. Золотогриве моє чудо… Тьху ти… Не про те ти думаєш, Ракша. Він зупинився на вулиці Локомотивній. Кому вірити? У