Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

У день його великої битви спокуса взяла гору. Мало-помалу він увійшов на галявину. Його очі яскраво світилися, а вуха насторожено прислухалися до найменшого шарудіння. Серце калатало, як скажене; морок огортав вовчука зусібіч. Барі забув про вітролом, і Казана, і Сіру Вовчицю. Попереду його чекала захоплива пригода. Він почув дивні, дуже тихі звуки, ніби хтось ступав обгорненими в щось м’яке лапами чи махав крилами. Його заполонило передчуття чогось незвіданого, вельми захопливого. Під ногами не росла ні трава, ні квіти, усе було встелено м’яким коричневим килимом із опалих голок. Йому подобалося ступати по них, адже вони були такі бархатисті на дотик, що він і не чув власних рухів.

Барі відійшов від вітролому аж на триста ярдів, коли опинився в густих заростях молодого ялівцю, біля зламаного дерева Угуміс’ю. Саме тут, просто попереду нього, причаїлося чудовисько!

Папаючіс’ю — Молоде Совеня — було завбільшки з третину Барі. Але на вигляд страшнюче — сама голова й очі! Барі зовсім не бачив його тіла. Казан ніколи не приносив чогось подібного, і цілих півхвилини вовченя дуже тихо, з цікавістю його розглядало. Папаючіс’ю не ворушив жодним пером. Але коли Барі почав підходити ближче, обережно ступаючи вперед, птах іще більше розплющив очі й настовбурчив на голові пір’я так, немов на нього подув сильний вітер. Малий Папаючіс’ю належав до войовничої породи — дикої, безстрашної сім’ї вбивць, і навіть Казан не проминув би увагою те скуйовджене пір’я.

Два фути — саме з такої відстані щеня й совеня дивились одне на одного. Якби Сіра Вовчиця в той час була там, вона, певно, порадила б Барі: «Відступай, синку, повільно, а тоді — хóда!» А стара сова Угуміс’ю могла б сказати Папаючіс’ю: «Лети, дурненький, — на те тобі й крила дані!»

Та матерів там не було, і бійка почалася.

Першим напав Папаючіс’ю. Барі, видавши лише один короткий дзявкіт, відскочив назад і повалився в купу хвої. Совеня, наче розпеченими лещатами, уп’ялось у м’який кінчик щенячого носа. Той дзявкіт подиву й болю був першим й останнім у цій боротьбі. Уже за хвильку в Барі прокинувся вовк, лютий, охочий убивати ворога. Папаючіс’ю й далі нависав на ньому, видаючи незвичні шипучі звуки; Барі став крутитися, клацати зубами, прагнучи звільнитися від дивовижних кліщів, що стискали його ніс, і весь цей час лише злісно тихо гарчав, але не дзявкав.

Цілу хвилину Барі так і не вдавалося скористатися своїми щелепами. А тоді, зовсім випадково, він утис Папаючіс’ю під низький кущ, і той ослабив хватку. Барі міг би тоді втекти, але натомість у кліп ока кинувся на совеня. Перекинувши Папаючіс’ю на спину, цуценя вчепилося своїми голкуватими зубами в його груди. Це було схоже на спробу прокусити подушку: так багато там було пір’я, і коли Барі, заглиблюючись зубами все далі й далі, почав устромляти їх у плоть совеняти, Папаючіс’ю став відчайдушно наосліп орудувати дзьобом, намагаючись хоч за щось учепитися, і, зрештою, дістався вуха.

Барі відчув пекельний біль, після чого з іще більшим завзяттям заходився гризти зубами свого закутого в товстий пір’їний панцир ворога. Борючись, вони перекидом рухалися між кущами ялівцю, опинившись на краю звисника, що вів до струмка. Потім обидва покотилися прямісінько до води й за хвильку чи дві були біля неї. Тим часом Барі ослабив свою хватку, а от Папаючіс’ю міцно тримався вуха вовченяти.

З носа Барі юшила кров. Йому здавалося, що вухо в нього геть відірване, і в цю несприятливу для нього хвилину в малюка Папаючіс’ю прокинувся інстинкт: він розкрив свої крила як зброю. Сови ніколи не починають по-справжньому боротися, не скориставшись попередньо своїми крилами, і з радісним шипінням Папаючіс’ю почав бити крилами свого супротивника так швидко і злісно, що Барі був просто спантеличений і приголомшений. Йому довелося заплющити очі й кусати наосліп. Уперше відтоді, як почалася битва, він відчув сильне бажання накивати п’ятами. Вовченя спробувало відбитися від совеняти передніми лапами, але той на них не зважав, а без зайвого мудрування й далі висів на його вусі, як невідчепна доля.

У цей критичний момент, коли Барі вже був переконаний, що поразки йому не уникнути, нагодився щасливий випадок. Його ікла вчепилися в одну з ніжних лапок совеняти. Папаючіс’ю пискливо скрикнув, відпустивши вухо, а Барі зі сповненим радості й перемоги гарчанням безпощадно став тягати його лапу.

У запалі боротьби Барі навіть не чув бурхливого потоку струмка якраз біля них; обидва вони звалилися з берега просто туди, і холодна, наповнена дощами ванна відразу ж охолодила останні гарчання й останнє шипіння двох маленьких борців.

Роздiл 3

Для Папаючіс’ю після першого ковтка води потік став майже таким самим безпечним. Він плив за течією з легкістю чайки, здивовано вертячи великою головою, чому рухається так швидко й легко, без найменших зусиль.

Для Барі все було зовсім по-іншому. Він пішов до дна, майже як камінь. Могутній рев води заглушував його; було темно, душно і страшно. Швидка течія крутила ним. Спершу малий перебував у двадцяти футах під водою, тоді виринув на поверхню, відчайдушно махаючи лапами. Та користі з того було мало: Барі моргнув раз чи двічі й набрав повні легені повітря — тільки й усього. Знову його захопив річковий вир, утворений товстими стовбурами двох повалених дерев. Вовченя несло так швидко, що на відстані дванадцяти футів навіть гострі очі не могли б його побачити. Барі занесло, зрештою, на мілководдя, на неглибокі пороги. Це були пороги Ніагари в мініатюрі, і ще п’ятдесят чи шістдесят ярдів щеня кидало з боку в бік, наче тенісний м’яч. Звідси його викинуло в холодну глибінь річки. І лише тоді, напівживий, він виліз на пологий берег.

Довго пролежав Барі на сонці нерухомо. Вухо й досі страшенно боліло, обдертий ніс пашів, наче його щойно вийняли з вогню, ноги ломило, а все тіло було знеможене. Коли ж телембасився вздовж піщаного берега, то здавався таким жалюгідним, як жодне щеня у світі. Даремно він крутився навсібіч, шукаючи хоч чогось знайомого, що могло б бути дороговказом до його лігва під вітроломом. Усе кругом здавалося дивним і незнайомим. Барі не знав, що течією його викинуло на протилежний берег струмка і, щоб потрапити знову до себе додому, йому треба переплисти потік води ще раз. Він жалібно заскавулів, але не надто голосно, тож Сіра Вовчиця не розчула цього, хоч і перебувала лише за двісті п’ятдесят ярдів. Та вовча порода