Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Лондон і Париж ці маневри обходили. Під час аудієнції делегації УНР[309] на Мировій конференції Клемансо сказав українським послам просто в очі: «Але я, старий політик, переконаний, що Франція мусить керуватися геополітичними міркуваннями, в цю війну геополітика змусила вас іти з німцями, а років через 10—20 знову німці нападуть на нас, а ви підете з німцями. Через це ми мусимо підтримувати відбудову великої могутньої Росії, яка буде нашим союзником»[310], – саме в таких словах прем'єр-міністр Франції виклав аксіому повоєнної зовнішньої політики своєї країни. Українцям забракло півроку, аби зрозуміти просту річ: і французька, й англійська зовнішня політика була цілком зорієнтована на підтримку Денікіна та Колчака. Британці, пригадував Марголін, вважали за доцільне з'єднання українських республіканських військ та Добровольчої армії. З точки зору лідерів Великобританії, «ідеалом державного устрою для України була федерація з Великоросією». Зустріч Марголіна з держсекретарем США справила на українського дипломата «приголомшуюче враження». Ще б пак: «Лансінг <…> категорично наполягав на тому, щоби український уряд визнав Колчака вождем всіх протибільшовицьких армій»[311]. «Взагалі прихильників незалежної України не чути ні серед французьких], ні серед америка[нських] політиків, – читаємо в записниках відомого політичного діяча, військового міністра «першої» УНР Олександра Жуковського, – коли не з любови до Росії, то з страху, коли відродиться, то пригадає всім, хто обстоював її роздроблення…. Америка взагалі не має самостійної політичної лінії і загальний настрій за Англією, – занотовує він далі. – У Вільсона одна ідея – здійснити Лігу народів і стати її головою, тому робить великі уступки, ні з ким не хоче зачіпатись в Українській справі + опозиція республіканців в Конгресі <…>. Америка не хоче активної політики в Європі». Підсумок: «Счастливі союзники, що добре вискочили з війни і не хочуть встрявати в новий ризк. Концесії се друге діло <…>. Дипломатична справа України програна».[312]

Олії підлила місія делегації УНР на чолі з Семеном Мазуренком, яка їздила до Москви. Результат переговорів такий: «Мазуренко погодився тоді на фактичну капітуляцію Директорії перед совєтським ляльковим урядом у Харкові для припинення громадянської війни»[313]. А ось і сучасний висновок: «Підписавши пакт щодо посередництва РСФРР у переговорах між двома українськими урядами, місія С. Мазуренка погодилася на фактичну капітуляцію, якої Директорія не прийняла». Саме результат цієї місії спонукав Петлюру «змінити курс зовнішньої політики, шукати підтримки серед країн Антанти», хоча він «ніколи не залишав спроб порозумітися з Москвою, але через політику більшовиків усі ці намагання були марними».[314]

Не залишався осторонь процесу і Петрушевич. Сепаратно від Петлюри та керівництва УНР він у червні вступив у переговори з уповноваженими представниками українських більшовиків. Тема переговорів – військова підтримка більшовиків УГА на випадок бойових дій проти Дієвої армії в обмін на пропуск більшовицьких військ до Угорщини з метою допомоги тамтешнім червоним грабіжникам та вбивцям. Відомо також про контакти Франца Платтена, довіреної особи Леніна, з керівництвом УНР щодо укладання спільної з РРФСР угоди про збройну боротьбу проти Денікіна. Для проведення відповідних переговорів уряд УНР навіть призначив спеціальну делегацію, «але вона ніколи не поїхала до Москви».[315]

Усі ці ігри УНР допомагали мало, якщо зовсім точно – тільки шкодили. Насамперед відштовхували від України тих впливових діячів, які за інших обставин могли би підтримати українські домагання. Навіть Ллойд Джордж, який до того часу «мав прямий, симпатичний підхід до емансипаційних змагань українського народу»[316], під час обговорення українських проблем 16 січня Найвищою Радою (Радою П'яти) сказав: «Щодо України, де, ми сподівалися, був установлений сильний уряд, що тепер якийсь авантюрист з кількома тисячами людей скинув його без великого труду. Повстання мало більшовицький характер, і його успіх довів однозначно, що Україна не є заборолом проти большевизму, як це ми собі уявляли. Отож такий самий режим починається в Україні, який довершився в Росії».[317]

Але повернімося до діяльності кабінету Чехівського.

Основним, як нам здалося, предметом професійної зацікавленості членів уряду було роздавання грошей. Роздавали їх наліво, роздавали їх направо, роздавали всім, хто просив, роздавали і тим, хто не просив. Роздавали без формального розпису державних видатків. Заради справедливості відзначмо, що З січня міністри «прийняли до відома» бюджет УНР, але його зміст нам не відомий. Невідомо також, хто і коли готував розпис державних надходжень та видатків – відповідних фахівців у лавах націонал-соціалістів ніколи не існувало. Але якщо уявити неймовірне – що такі фахівці таки були, – негайно виникає інше, також цілком природне питання: а чи можна підготувати проект державного бюджету за тиждень – навіть якщо уявити, що уряд доручив розробити відповідний проект негайно після свого «призначення» ввечері 25 грудня? Відкритим залишається і питання про забезпечення наявної грошової маси золотом, іноземною валютою, іншими активами. Відомо лише, що законом від 6 січня в обіг запровадили «державну українську грошову одиницю – гривню». Тим самим законом з обігу «вивели» російські