Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

мешканців тогочасної України. Щоби переконатися в цьому, достатньо лише погортати сторінки протоколів офіційних урядових засідань. Збереглися вони, мабуть, не всі, але те, що є в розпорядженні дослідників, вражає. Візьмімо для прикладу діяльність першого директоріального уряду. X
Рада Народних Міністрів. Уряд Чехівського. Внутрішня політика

Перший націонал-соціалістичний кабінет УНР відбув 40 засідань (перше – 25 грудня, останнє – 13 лютого), на яких обговорив близько 500 різноманітних питань[302], тобто в середньому 12 питань на 1 засіданні. Основні теми засідань: державне будівництво, справи військові та міжнародні, фінансові, аграрні, культури та освіти, культів та інші.

Протоколи перших засідань свідчать про таку-сяку адекватність перших кроків нового уряду. Міністри утворили Малу Раду Міністрів з правом «остаточного вирішення справ, переданих їй Великою Радою», які вважаються дійсними «при присутності голови її чи його заступника, державного секретаря чи його представника і не менше ніж 4 міністра» (2 січня), призначили послів до іноземних держав (2 січня), обрали на посаду голови Малої РНМ товариша міністра фінансів Василя Мазуренка (3 січня), обрали міністрів внутрішніх справ, юстиції та фінансів заступниками голови РНМ (10 січня), ухвалили кандидатури 10 осіб на посади «найвищих суддів» (10 січня), доручили міністру внутрішніх справ «скласти комісію для негайного вироблення проекту державного устрою Української Народної Республіки» «для пред'явлення Конгресу Трудового народу», вирішили «спільно із Директорією» «обміркувати законопроект про місцеві з'їзди та ради трудового народу» (13 січня), оголосили військовий стан на всій території УНР та стан облоги в Полтавській і Чернігівській губерніях (20 січня). Ухвалили і «з'єднання УНР з ЗУНР» (21 січня, спільне засідання РНМ із Директорією), призначивши «свято прилучення Галичини до України» на 22 січня (18 січня), хоча за день перед тим з'ясували, що обидві «держави» не мають навіть шляхів сполучення між собою і, отже, ніяк фізично «прилучені» одна до одної бути не можуть (20 січня).

Певну увагу міністри приділили й основному питанню – становищу на фронтах, хоча, цілком очевидно, ніякого впливу на перебіг воєнних дій вони не мали. Членів уряду просто ставили перед фактом, лише інформуючи їх «про стан військових подій на Вкраїні» (16, 20 грудня, 13, 22 лютого). Принаймні двічі обговорювали питання створення та відрядження місії до Паризької мирної конференції: кандидатів визначали не за професійними, а за політичними ознаками. Так і записали: «представниками України поза кордоном призначались тільки виключно певні українці» (25 грудня)[303]. Ці люди, як показали їхні подальші дії, не мали жодного, жоднісінького уявлення про міжнародні справи. Вони за визначенням не могли зрозуміти, що від дня підписання перемир'я в Комп'єні 11 листопада шансів України на самостійне державне існування не було.

Зовнішня політика

Національно-соціалістичний режим від першого дня свого існування діяв, не беручи до уваги наявність інших держав. Перші неофіційні контакти представників повстанських кіл із союзниками відбулися ще в останніх числах жовтня. Першого офіційного листа Винниченка від імені Президії УНСоюзу було направлено до них лише на початку листопада. «Від половини листопада аж до появи антантських частин в Одесі зовнішня політика Директорії спочивала»[304], – зауважив з цього приводу Стахів. Пробудившись від сну, керманичі української зовнішньої політики направили першу згадку про себе державам Згоди лише 19 листопада. В документі, зокрема, йшлося: «Україна не потребує помочі Держав Антанти, про яку благав гетьман усі держави. Директорія ввічливо прохає Держави Антанти мати на увазі згадану ситуацію: згідно з тим зробити рішення щодо приявности антантівських військ на українській території». Нота, що її підписали всі члени Директорії, містила також вимогу виведення військ союзників з території України[305]. Натомість 24 листопада французький експедиційний корпус висадився в Севастополі, а за два дні – в Одесі.[306]

У середині січня зовнішньополітичний курс УНР змінився на 180 градусів: Директорія раптово зрозуміла, що «без допомоги Антанти Україна не зможе втриматися проти переважаючих сил Совєтської Росії»[307]. Розумним кроком у такій ситуації стали і переговори з представниками небільшовицьких режимів, які утворилися на південно-західних теренах колишньої Російської держави. Спільна декларація містила узгоджені позиції щодо форм державного устрою цих держав та щодо шляхів і методів «придушення анархії та большевизму у всіх тих державах та частинах, на які розпалася Росія». Декларацію, крім Марголіна, підписали: від уряду України – Галіп, Бич – від Кубані, генерал Баханович – від Білорусі, від Дону – генерал Черячукін. Головна думка документа була сформульована так: <«…> Ми, представники України, Білорусії, Дону та Кубані, дійшли до глибокого переконання, що питання державного устрою цих чотирьох одиниць може дістати швидке та належне вирішення лише шляхом окремого існування початків державності і порядку в кожній з них». «Підписанти» закликали Антанту «надати посильну допомогу національним прагненням наших народів до зміцнення вже створених окремих утворень», питання державного устрою відповідних країн вирішувати лише після «придушення більшовизму та анархії», використовувати в цій боротьбі «місцеве населення, як джерела живої сили» та надати останньому всіх можливих видів збройної та матеріальної допомоги.